Від попередніх (місцями сумних) маминих хронік пройшло ціле маленьке життя довжиною у два літніх місяці. І мені знову є що розповісти 🙂
Бутусик-Настусик
Насточці виповнилося 8 місяців і від своєї 6-місячної версії вона відрізняється дуже суттєво. Маленька дівчинка здійснила черговий ривок і навчилась робити все й одразу. Тепер вона сама сидить, впевнено повзає (на колінах, а не по гусенично-пластунському), встає біля будь-якої зручної опори, вилазить на підвищення чи сходинки. Багато часу може провести сама на підлозі, досліджуючи нашу квартиру і все, що погано лежить/легко відкривається 🙂
Віднедавна Настка почала куштувати “дорослу їжу”, так що інший шмат дня ми сидимо в кріслі для годування, дегустуючи та розмазуючи по собі/столику/кріселку всілякі наїдки. А два нижні зубчики-гребінчики вміють легко розправитися з великим шматком яблука, чи скибкою хліба.
Водночас, попри всі речі, які ми вміємо робити самі, зараз у нас дуже “мамин період”. Якщо раніше Настик випромінював життєрадісність та оптимізм у будь-якій компанії, то зараз їй для щастя конче треба мати під боком маму. Це вже перевірено: забираєш з кімнати маму, і автоматично вмикається “сирена”. Знайомитись ні з ким не хочемо, іграшки не цікаві, і взагалі мало що тішить. Вертаєш маму – і з висоти її рук весь світ знову стає чудесним 🙂
З одного боку, це все дуже непрактично (ну, часом ж треба кудись відійти без малечі під пахвою!) ..але, з іншого боку, це прекрасне відчуття. Мати свій власний фанклуб в особі такої ніжної, такої солодкої, такої безкінечно відданої маленької людинки! 🙂
Обожнюю ці моменти “щасливих зустрічей”: брати її на руки вранці після сну; чи виходити з душу, під дверима якого голосить моє щастя; чи просто приходити на її плач, коли доця потрапляє в якусь халепу і кличе на допомогу. Вона розквітає, розпливається, вмикає-засвічує свою посмішку, дивиться на мене радісними, сповненими абсолютного обожнювання очима: “Мамо, я така щаслива, що ТИ ПРИЙШЛА!!!” ..і мені від того, ясне діло, теж дуже щасливо 🙂
Феюся-Ксенюся
Наша старша птася за літо відчутно підросла – домашній ростомір засвідчив приріст у добрих кілька сантиметрів. Якби ще був інструмент щоб міряти самостійність, усвідомленість і думалку дитини, то й він би зафіксував “літній стрибок” у розвитку нашої кучеряхи-розумахи. Часом вона мені аж засерйозною, задорослою починає здаватись.
Намагаюся підібрати приклад, щоб пояснити це відчуття, але кожна окрема ситуація сама по собі не настільки вражаюча як сукупне враження від спілкування з цією маленькою-великою людиною.
Тут і приємне здивування коли вперше сама робить те, з чим доводилось помагати раніше (ну хоча б в туалет сходити “від А до Я” – із вмиканням-вимиканням світла; зі встановленням сходинки/кришки на унітаз; роздяганням/одяганням; спусканням води – і все без жодного коментаря, ніби вона завжди це робила).
І зачудування способом її мислення, запам’ятовування, аргументування своїх думок (“Дивися який камінчик (=вказує на потрісканий камінь), здається він постарів”).
І гордість за те, як вона вміє “розрулювати” різноманітні ситуації (попередити про небезпеку, коли Настя щось чудить; пояснити дітям на майданчику “як треба”, коли робиться щось несправедливе; домовитись зі мною про “відстрочену винагороду”, якщо здійснити її бажання “вже і зараз” немає змоги; навіть сказати нам, батькам: “Не сваріться!”, – коли суперечка дорослих починає виходити з-під контролю).
А нещодавно мене вразив просто-таки героїчний самоконтроль Ксені. В доці з’явилась алергічна висипка і треба було деякий час дотримуватися досить жорсткої дієти. Всі улюблені смаколики потрапили до категорії заборонених. Та я б на її місці давно “зірвалась” (пригадую як вагітна Насткою “пакувала” все підряд, і корисне і не дуже, і нічого не могла з собою вдіяти), а Ксеня – ні, їй пояснили, вона терпить.
Тільки як дуже вже хочеться, то жалібно так, мало не плачучи: “Мама, я хочу щоб ті прищики всі вже зникли…“. Або мріє: “От колись, колись, коли вже не буде тих прищиків, ми спечемо такий-то і такий торт, і ягідки туди, і крем, і взагалі.. Зробимо так як я кажу, мам, зробим?“. І від тої обіцянки “колись, якщо зірки складуться, мабуть зробим” їй стає легше, і знову є сила терпіти. А ще краще, як до обіцянки додається історія: чи про те, як мама щось подібне в житті пережила, чи як хтось зі звірят довго чекав на торт, чи просто детальна розповідь, як покроково ми той торт будемо робити…
До речі, з іграшками/покупками така ж історія. Наша дитинця і до наступної зарплати готова чекати. І розуміє, що не можна мати все одразу. І погоджується спочатку сфотографувати нову ляльку, порадитись з татом, а лише тоді купляти.
Водночас буває, що Ксеня ніяк не може заспокоїтися від іншої життєвої несправедливості. Скажімо півгодини плакати бо: “Не хочу щоб була ніч. Хочу щоб завжди був день. І щоб був завжди вихідний. І щоб бабуся і дідусь не ходили на роботу. І щоб зараз була зима. І щоб я виросла і могла на тій великій гойдалці кататись…” 🙂
І взагалі, вона хотіла б мати чарівну паличку, зробити щоб всі літали і тільки те й робили, що гралися разом… (dance)
Солодкі Сестрички
Мабуть, найбільша для мене радість останніх місяців – спостерігати як Настка з Ксенькою починають взаємодіяти і тішитися одна одною. Старша вже знає кілька способів як розреготати молодшу (трусити головою; танцювати як навіжена; гратися в “ку-ку” з пеленкою; говорити до неї з особливою смішильною інтонацією).
А мала – вміє робити кумедні штуки від яких вже старша гигоче, аж за живіт хапається (намагатися дотягнутися куди не положено; тягнути до рота всі, навіть дуже невдалі для того речі; розмазувати по собі їжу – “Вона носила їжу у волоссі…”; гарчати як ведмедик таким хрипливо-грудним звуком – нова Настина фішка!).
Звісно, часом Ксеня репетує: “Рятуйте!“, – коли до її скрупульозно впорядкованого місця гри наближається малий інспектор-руйнівник. Чи не хоче ділитися іграшками (особливо дорогі їй ґумові качечки для ванни. Всі чотири!! Жодної нема сили віддати, навіть тої що вже не пищить!). Але загалом я бачу як між ними народжується своя історія сестринської любові. Здається, позаду вже критичний період надмірних ревнощів, тримаю кулаки, щоб стосунки між моїми дівоньками ставали дедалі теплішими.
Мамаха-лінтяха
А мене ніби вже трохи “попустило”. Після приємного літнього відпочинку, після кількох місяців “дозволеного розслабону” (ну бо літо ж!), я подумала-подумала і вирішила взяти ще місяць-другий “відпустки за власним бажанням”. Вдалося домовитись з моїм внутрішнім роботодавцем (той голос, що постійно каже: “Роби щось корисне! Скільки можна соплі розмазувати! Терміново новий проект! А ще краще стартап який-небудь! Щось грандіозне/часозатратне/світоміняльне!”), що поки що можна побути просто собі домогосподаркою і мамою, не здавати Ксеню в садок, а туситися разом, може час від часу їздити на якісь розвивайки, а може просто “шлангувати” і волочитися по всіх всюдах поки погода дозволяє.
І зараз таке дивне відчуття від тої внутрішньої угоди, ніби я й справді щойно вийшла в декрет (а не сиджу в ньому вже більше 3 років (drunk) ). Взялася більше планувати/експериментувати з кухнею. Знов пригадала старе захоплення фетром і різними швейними саморобками. Навіть читати з Ксенькою знову почали більше. Мабуть мені був справді потрібен той додатковий простір (навіть якщо це тільки в моїй голові), і відчуття “це мій свідомий вибір, а не тому що мушу” (до слова, про це згадував і Артем Чапай у своїй книжці, порівнюючи “примусових декретниць” мам і “добровільних декретників” чоловіків).
Не знаю, як все буде розвиватися далі, але поки що здається, що життя таки налагоджується 🙂
Обіцяю найближчим часом поменше жалітися, а натомість вертати собі репутацію невиправної оптимістки 😉
п.с. прикольно порівнювати Настку з тим, якою була Ксеня у її віці (ось, наприклад: сім, вісім і дев’ять місяців). Ніби й схожі вони між собою, а все ж різні 🙂 Мої солодкі сестрички.. (sun)
так люблю читати твої Хроніки 🙂
і тішуся, що ти вийшла в декрет (flower)
от він великий секрет — дозволити самій собі відпочити і розслабитись! : ) з поверненням ; ) (flower)
а дівчатка чудові, як завжди! і якщо Ксеня така молодчина, отже, ви все робите правильно!
Як то магічно, коли мама підмічає і так любить особливості кожної дитинки :). Колись давно мені здавалось – як же то переш найбільше любити одне дитя, а потім раптом ще найбільше любити вже двох…трьох…. А то ж кожне любиться паралельною версію маминог серця. І завжди кожному (і водночас усім) віддається все серце 🙂 . Тепло дуже від допису!
я тут вже стільки начиталася про вашу малечу, про Настку, про Девіда американського і англійського, про Даринку… аж самій захотілося того мацьопства:)
а Ксеня то взагалі дитина в ідеальному розумінні)))
файні ви!:)
давай-давай, хочеться – значить пора! 😉