Моя друга вагітність

Доношую під серцем свою другу дитинцю. Знову початок нового року, знову чекаємо на дівчинку. Більше того, згідно з прогнозами медиків, є всі шанси мати 14 січня подвійні уродини – обох наших дівчисьок відразу! І з одного боку є відчуття деякого дежавю – “я це вже проходила…“, а з іншого боку крутиться на язику приказка про те, що “двічі в одну річку не ввійдеш“, якими б схожими не видавалися її береги 🙂

Друга вагітність таки геть інша. Інакше сприйняття часу, інакше сприйняття себе, інакші передчуття і очікування щодо майбутнього…

Вже багато знаєш з минулого досвіду, і це ніби й заспокоює – менше панікуєш, не вигадуєш собі зайвих тривог на рівному місці. ..та водночас нема того “романтизму” і “витання під хмарами”, як було вперше. Адже ти вже згрубша в курсі, який масштаб обов’язків та випробувань чекає на тебе попереду – новий непростий забіг сімейного марафону. Я вже розповідала, як зі здивуванням  виявила, що оте знання підсвідомо пригнічувало мене в перші місяці вагітності. Бо хоча наша друга дитинка дуже вчасна і дуже бажана, ще раз переживати переворот свого більш менш усталеного життя (цікава робота, величенька і доволі самостійна Ксеня, особисті проекти, вдосталь часу на себе) – у чомусь навіть важче ніж першого разу.

Добре, що в якийсь момент я змогла впіймати себе на тих неприємних передчуттях і таємних думках, чесно їх для себе озвучити і саму себе переконати, що щасливішого варіанту розвитку подій на найближчі роки аніж цей “черговий життєвий переворот”- годі й вигадати! 🙂

Так що далі мене значно менше гнітили передчуття майбутніх труднощів ..зате почали відчутно дратувати труднощі сьогоднішні. Ну, скажімо, типові фізичні симптоми вагітного стану: коли швидше втомлюєшся, раптом перетворюєшся на колобка з зефіристим обличчям, важче переносиш спеку, мучишся вночі від печії, не можеш запхати ногу у старе взуття, загалом почуваєшся трохи “не у своєму тілі”… Минулого разу, із висоти хмар сьомого неба, я не особливо помічала усі ці нюанси. Перша вагітність, як перше кохання, багато на що закривала очі 🙂 (..та що там казати, тоді я навіть в образі “копички” здавалася собі царівною і пупом землі!). 

А от вдруге я вже прагматично хотіла від свого особливого стану не “сентиментів”, а максимальної зручності і комфорту, аби продовжувати жити нормальним активним життям, де немає часу на всі ці “соплі”/симптоми/нюанси 🙂 Мабуть тому велике пузо не так часто викликало рефлекс зробити “ще одненьке вагітне селфі ніг”, не кажучи вже про круглий фейс, що важко поміщався у кадр… Не тягнуло малювати комікси про свою вагітність, влаштовувати собі спеціальні процедури для майбутніх мам, чи якось надміру святкувати цей особливий стан.  Та-а-ак, трохи замало я себе вагітну цього разу любила, хоча заслуговувала на це (зважаючи на цьогорічні темпи мого життя) навіть більше ніж три роки тому…  🙄

А от з позитивного – ця вагітність була по-хорошому іншою, бо я переживала її не лише з чоловіком, а й разом зі старшою доцею. Цікаво, що маленька Ксеня набагато раніше ніж ми з Андрієм прийняла той факт, що в нашій сім’ї з’явився +1 (саме так – не з’явиться у захмарному майбутньому, не чекатиме поки всі звикнуться з думкою, а ВЖЕ з нами, в цю саму хвилину! Байдуже, що у животику).  Усі ці місяці Ксеня неодмінно враховувала нового члена сім’ї: коли перелічувала кого любить, чи коли розподіляла між нами цукерки, чи коли малювала сімейний портрет. Ще не народжена Настуня була у всіх Ксеньчиних іграх і розповідях, ніби нічого природнішого за факт її присутності й бути не могло.

Пригадую усі ці зворушливі моменти, коли наша неймовірна старша доця цьомала мене в живіт і шепотіла туди щось хороше (і цього її ніхто не вчив!)… Або Ксеньчині безпосередні емоції від “побачення з сестрою” на сеансах УЗД, куди ми ходили повним складом… Найбільше мрію, щоб такі ніжні стосунки між моїми дівчатками збереглися і після Настиного народження…

А ще мені пощастило ділити тривоги і радощі вагітності з рідною сестрою. Ми дізналися, що чекаємо на малюків майже одночасно, з різницею у кілька тижнів. І весь цей час синхронно росли-кругліли, зідзвонювалися, перепитували одна в одної “що і як” (єдина відмінність, що сестра чекала відразу на двох дівчат. Олесиним крихіткам зараз вже більше місяця!). Одним словом, гарне таке життєве співпадіння вийшло. Думаю, нам обом від того було простіше давати раду своїм вагітним будням, та й у перспективі буде веселіше рости і розвиватися усім разом  (dance) (dance) (dance) (dance)

 

Наостанок поділюся кількома своїми установками “вдруге майбутньої мами”, яких я намагалась дотримуватись увесь цей час:

• Не будувати конкретних очікувань. Чи то від перебігу вагітності, чи від пологів, чи від перших місяців після народження малечі. Ну, тобто я мимоволі порівнюю якісь речі “тоді” і “тепер”, але всіма силами намагаюся не чекати, що все буде 100%-во прогнозовано, точно так, як попереднього разу. Я розумію, що це абсолютно “новий забіг” зі своїми правилами. І що не все хороше, як і не все погане з моїх тодішніх спогадів зобов’язане повторитись. Думаю, так можна уникнути зайвих розчарувань чи безпідставних страхів, що випливають з попереднього вдалого/невдалого досвіду.

• З самого початку вчитися приділяти увагу обом своїм дітям. За останній рік я не перечитала жодної книжки щодо пологів чи догляду за новонародженими (хоч, може, і вартувало б трохи “освіжити в пам’яті” окремі речі). Зате заздалегідь почала розмірковувати і читати про те, як бути доброю мамою вже не для однієї дитини, а для двох відразу (наприклад книжку про братів і сестер від А.Фабер і Е. Мазліш).
  Не хочеться, щоб Ксеня почала відчувати себе обділеною чи менш улюбленою після народження нового скруцька. Але й треба вміти дати їй зрозуміти, що тепер все мусить бути трішки по-іншому.
  До слова, я вже давно завела новий блокнотик для розмов з молодшою доцею, такий же, як є у Ксені. І впродовж останніх місяців намагалася паралельно писати в обидва “польові журнали”. Кожній доці – про своє. Так привчаю себе сприймати кожну – як окрему особистість і приділяти час обом.

• Намагатися підготувати старшу дитину до зустрічі з новонародженою. Ми багато розмовляли з Ксенькою про те, як вона сама колись була у мене в животику і як народилась. Разом дивилися її фотографії перших місяців, я пояснювала як поводяться і що вміють/не вміють маленькі дітки. З одного боку, хотілося щоб Ксеня знала, що вона у свій час – пройшла той самий шлях, що й сестричка, що про неї так само піклувалися (“Ксеню, обережно з моїм животиком. Коли ти там була, я нікому не дозволяла тебе копати!”). З іншого боку, намагалася трохи підготувати її до того факту, що сестричка буде перший час доволі безпомічною, а значить потребуватиме багато маминої уваги.

 

Наразі все.
Побажайте мені успіху і чекайте “новин з фронту” вже найближчим часом! 😉