Мамині хроніки: місяць одинадцятий

Оприлюднено Оприлюднено в Мамині хроніки

Ну й час летить. Останній місяць блимнув зовсім блискавично. Чи то від того, що більшість часу мої домашні хворіли – спершу чоловік, потім Ксеня, чи від того, що революція в країні, але мій звичний графік полетів коту під хвіст. Та й взагалі, події останніх тижнів якісь змазані вийшли… Навіть не знаю з чого почати сьогоднішній мамо-звіт. 

Певне, цього разу не вийде скласти список досягнень, та й фотографію ледь підібрала. Зате можу розказати про одну важливу думку, на якій особливо часто ловила себе останнім часом.

Справа в тому, що тепер, коли Ксеня підросла і вже перфектно вміє висловлювати свої емоції (радість, розратування, тривогу, азарт, …), я дуже чітко бачу ..як сильно вона мене любить.

Ну, тобто, раніше, я б сказала – як сильно вона мене потребує (як звірятко, інстинктивно шукає цицю, автоматично заспокоюється на руках, і все таке). А тепер, це, власне, не просто потреба, а якісь нескінченно ніжні почуття до своєї мами. Ну, коли бачиш, як вона тішиться твоєму обличчю зранку. Як любить просто бути з тобою поруч. Як миттєво вибачає всі неприємні речі, які ти робиш (як от відсмоктувач сопель, який ми просто терпіти не можемо!), і знов світиться такою теплотою-теплотою. Як кличе “мама”, коли ти виходиш в іншу кімнату.

Якісь такі прості ситуації, погляди, жести, які ніби кричать на весь світ “МАМА! Я тебе так люблю! Дуже-дуже-дуже!“. В такі моменти, мені стає дуже добре і затишно. Та водночас вони змушують замислитись над тим, що цей дар безумовної любові – зовсім не вічний.

Поки дитинка мала, то я для неї – цілий світ. Як там колись Миколка казав в коментарях, в мене є монополія. Я – її мама, і тому вона запрограмована мене любити. Принаймні зараз, поки ще не здатна подивитись на мене критично, побачити якою неуважною я буваю, як помиляюсь і відверто “туплю”, як часом намагаюсь проміняти її любов на “свої справи”. Але рано чи пізно, вона підросте, і буде робити власні висновки. ..а час, як показує практика, тільки пришвидшує свій хід…

Як би мені хотілося, щоб хоча б частинка тої чистої безмежної дитячої любові стала заслуженою, і лишилась в наших стосунках мами і доні в майбутньому… Коли вона піде в школу. Коли вперше закохається. Коли відчує себе дорослою. Коли буде сама обирати з ким проводити час, з ким ділитись своїми жалями, кому казати очима “я тебе люблю”.

Скажете, я задалеко прокручую? Попереду в мене ще багато років “фори”? …воно то й так, але водночас – так мало часу, щоб нарешті навчитись бути по-справжньою мудрою. Мамою, дружиною, жінкою. Навчитись вирішувати свої власні дитячі проблеми (а інакше як “дитячими” деякі з них і не назвеш!) не за рахунок сім’ї, знайти свою золоту середину в різних підходах до виховання і догляду за дітьми, навчитись підтримувати вдома правильну атмосферу, в якій всі почуватимуться добре, і матимуть все для щасливого життя.

Валерка коментувала попередні мамині хроніки словами про те, що після прочитання стає не так страшно бути мамою. А мене місцями навпаки охоплює неспокій, скільки я вже встигла, і скільки ще встигну напартачити в цій ролі :)   Так, я вже давно зрозуміла, що поняття “ідеальна мама” в принципі не існує, але й більш приземлене звання “хорошої мами” теж не так просто заслужити

Хтось порадить: треба по-менше перейматись, і робити все інтуїтивно. Я десь так і роблю. Просто кажу, від оцього гострого відчуття безумовної любові з боку доці, почуваюсь ніяково, ніби дядько, якому дали мільйон доларів і сказали: “Це тобі просто так. Ми віримо, що ти мудро ними розпорядишся”  ..але водночас страшенно тішусь своєму “мільйонному-мільярдному” щастю :)

А ще, я аж зараз починаю по-справжньому сприймати Ксеню, як окрему особистість. Раніше вона радше була просто ще однією частинкою мене, моїм скруцьком, звірятком, чудом. А тепер – окрема особистість. От ніби кнопку включили. Оп! Має про все свою думку, своє унікальне сприйняття, свій характер. Повноцінна маленька людинка. Я вже не можу, як колись стопроцентно спрогнозувати що вона зробить наступне, як відреагує на ситуацію, що вигадає. Так що з кожним днем нам стає жити тільки цікавіше :)

Отаке. Пишу це в другій ночі (якраз початок дня, 14-го числа! ура! :)), і голова вже не дуже варить. Тож, певне, буду завершувати.

Сподіваюсь, не перевантажила вас філософією! То не я філософ, то життя насправді таке багатогранне і незбагненне… ;) 

 

Поширюй позитив далі:

8 коментарів до “Мамині хроніки: місяць одинадцятий

  1. філософія якраз в тему! моїй вже три, а я ще стільки всього маю від неї навчитися!!! бо через неї бачу свої недоліки і вади… і інакше, по-Уляниному, дивлюся на речі…
    і ти права, діти це дорослі маленькі особистості і з ними треба рахуватися, з їх думкою, їх бажаннями… і ні на що в світі не проміняю “мама, я тебе так любу, дузє-дузє… ти моя пинцеса а я… вовк!” отакі в нас ніжності :D

  2. Заїки мої дорогенькі обидвоє…Тітка-затурко так за вами скучає…. Люблю вас безмежно. Ви такі постійно різні, так змінюєтеся і “зростаєте” разом. Це помітно, мабуть, найбільше у масштабі першого рочку. Кузя, я іноді спеціально не хочу заходити у твій блог -бо коли прочитаю, то мене розривають емоції…Цілий букет – захоплення, заздрість, сумування за вами. Будьте здоровенькі, сонечка.

  3. отак все почитувала твої хроніки і вже почались власні :)
    може й собі перейняти в тебе такий формат “звітності” )

    1. Ти молодець! :) вітаю ще раз з тим, що ти стала мамою і з радістю передаю естафету щомімячних хронік вашій “команді” :) Ми вже скоро відзвітуємо 12 раз і перейдемо у більш розслаблений і менш режим мамодописів :)

      .с. а за листівку – перш за все Юлі дякуй :)

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

 

;) :roll: :oops: :lol: :evil: :cry: :X :E :D :-| :-o :-P :-? :) :( 8) (yes) (sun) (nerd) (mmm) (flower) (drunk) (dance) (clap) (bandit) (angel)