Хом’ячі вихідні

Минулими вихідними ми з чоловіком офіційно відкрили туристичний сезон, здійснивши невеличкий “похід вихідного дня” на гору Хом’як.

Вперше на Хом’яку я була, здається в 2005 році, в рамках багатоденного категорійного походу з нашим “турклубом”, і відтоді пам’ятаю не так і багато, лише надзвичайно складний підйом на хребет (навіть не скажу з якої сторони): без стежки, через суцільний жереп вище голови; ну і неймовірну радість вже на вершині гори, яка тоді здалась мені здоровезною. Десь вдома маю паперову фотографію з того походу: вечоріє, ми на Хом’яку,  всі втомлені і задоволені до неможливості, я навіть очі заплющила – чи то від втоми, чи від задоволення…

Одним словом, запам’явся Хом’як мені, як матьора гора для матьорих туристів. Тому коли чоловік запропонував сходити в “розслабонський” похід саме на цю вершину – я трохи здивувалась, і не відразу повірила, що це можливо. Але, зрештою, переконалась, що можна організувати суперський хом’ячий похід вихідного дня, саме для таких матрасів як ми 🙂

Розказую все по-порядку.

Почався похід якось зовсім не по-похідному: підйомом в 8 годині, зборами і декількома годинами в автомобілі. Десь в обід добрались до відправної точки маршруту – села Микуличин. Залишили машину в якогось дядька на подвір’ї, кинули рюкзаки на плені і почимчикували.

Кладочка, по якій треба перейти, щоб потрапити в “район дач”

Перша частина дороги пролягала “районом дач”, зокрема біля славнозвісної дачі Ющенка. Райончик екзотичний – такого я в Карпатах ще не бачила. Ідеальна асфальтна дорога, туди-сюди шастають круті тачки з блатними номерами, над головою намотує круги гелікоптер (!), будинки за великими парканами, акуратні альтанки, смітники, шлагбауми, охоронці, якісь гламурні жінки на підборах… Коротше, ми, зі всім спорядженням і похідним одягом, там, реально, почувалися білими воронами 🙂

Навіть дорожні дзеркала там були!

Задивившися на ті всі дива, і на блакитне маркування, яке нас (по ідеї) мало б привести до повороту на хребет, ми замість повороту дійшли аж до місцевої туристичної принади – водоспаду Гук, що десь за кілометр далі. На годиннику була вже десь третя година, тож ми швиденько провели всі ритуали (пункт а. помочити ноги в водичці, пункт б. сфотографуватись) і потусили назад, аж до повороту на хребет, що виявився відразу після Ющенківської дачі.

Водоспад Гук

За поворотом цивілізація закінчилась, і прийшло справжнє відчуття походу 🙂
Підйом виявився досить крутим, і ми (як і годиться “засоленим ІТ-шникам”, що востаннє в Карпатах були більш ніж півтора року тому) кряхкотіли і пихтіли як паровози, нарікали на важкі наплечники (14 кг!!!), і частенько присідали відпочити. А оскільки було нас тільки двоє, то підганяти нас було нікому.

Я навіть пофотографувати на привалах встигала..

Але навіть зі своїм матрасним темпом, через дві годинки ми таки вийшли на хребет, щоб застати мальовничий Карпатський краєвид… Зліва височів Хом’як, справа – Синяк, а посередині, вдалечині красувався засніжений хребет Драгобрату (не знаю, як правильно називається). І що приємно, погода видалась просто ідеальною. На хребті – зовсім сухо, тільки де-не-де клапті залежнів снігу, які ще не дістало весняне сонце. А під ліском вже отаборились якісь туристи (що, очевидно, встали в той день раніше за нас).

Гора Хом’як

Гора Синяк

Вибравши собі затишне місце в дальному кутку полонини Хом’яків, почали розкладати свій табір (маленький таборчик на двох). Пригодився і новий наметик, і всі ґаджети, які полюбляє прикупити мій чоловік :). Подобається мені цей процес “таборення”: розпаковуєш свого “горба”, акуратно розкладаєш речі по місцях, переодягаєшся в “домашнє”, збираєш дрівця для вогню… Облаштовуєш свою гірську домівку  ..і потім – тільки в горах буває такий смачний чай, і макарони по-флотськи 🙂

Наш “табір”

Вечірня панорама з нашого намету

Ніч пройшла спокійно, ранок – ліниво, не хотілося покидати своє нове “гніздечко”. Але попереду нас чекала основна ціль походу – вершина! Підйом на гору зайняв біля години, включаючи зупинки, щоб поклацати фотоапаратом. Іти було цікаво – то камені, то сніг, то жереп. І чудові краєвиди навколо. Он – весняний Буковель, он – все ще зимовий Драгобрат, он – внизу село з якого ми вийшли, а з іншої сторони – Чорногора і Говерла.

Пробираємось через жереп..

..і сніг..

Аж ось і вершина, всі 1544 метри висоти (ми навіть по навігатору звірили). Відколи я була на Хом’яку останній раз, тут встигли поставити велику статую Діви Марії на постаменті. Були, кажуть навіть прожектори, що живились від сонячних батарей, і гарно підсвічували статую вночі – але їх вкрали майже відразу 🙁

{тут треба вставити фото з вершини :)}

На вершині зустріли хлопаку-спорсмена з Запоріжжя. Прийшов туди з Яблуниці, що по іншу сторону хребта відносно Микуличина. Ми (ніби-то) знайшли стежку якою він прийшов на карті, і комусь прийшла в голову геніальна ідея (без яких, мабуть, жоден похід не обходиться 🙂 ) спускатися з хребта іншою дорогою – через полонинку Бараню. Розраховували через 2.5-3 годинки бути внизу.

Відріг хребта

Зозулька (=божа корівка), за якою я довго полювала

Але спуск виявився екстремальним. В якийсь момент ми вирішили зійти зі стежки (щоб вийти в Микуличині, а не в Татарові), і тут почалось…. Крутий схил через мохи, малини, повалені дерева, джерельця і болітця.. І так більше ніж чотири години… 🙂

Лісова стежка

Моховий ліс

Коли ми нарешті вийшли на чиюсь дачу в знайомому “крутому районі”, то ледве тримались на ногах. Але радості від почуття підкореної вершини все-одно не було меж 🙂

Похід був справді мальовничим і цікавим. Унікальна можливість побачити хоч клаптик Горган такою малою ціною (можна легко вкластись навіть в один день). Рекомендую! ..А ще було цікаво подивитися на знайомі лижні місця навесні. Наступне в списку – урочище Драгобрат, от тільки хай сніг трохи зійде і ми туди! 🙂

Легкого всім робочого тижня, і активних вихідних!

p.s. Ще трохи фотографій тут.