Настка. Наше стовідсоткове солодятко. Того птаха просто неможливо не любити (і це не мамські вигадки, це підтверджують численні очевидці!). Вона як згусток радості, розпливається в посмішці щойно зустрічається поглядом з кимось привітним. Повільно розглядає твоє обличчя, тягнеться пальчиками щоб помацати, а сама при тому ніби світиться зсередини. Найбільше люблю коли вона робить таку грайливу широчезну посмішку, що навіть на носику з’являються зморшки. Коли регоче аж заходиться, коли балакає, повторюючи речетативом “де-де-де” або пускає бульки (привіт, Даринці, ми приєднуємося до хору булькопускальників!).
Часто пригадую історію моєї мами. Коли я народилась і вона мене так любила цьомати, що аж бабця дивувалась: “Та чого вже так її виціловуєш?!“. Тепер розумію чого. Бо то не сила стриматися! Виявляється, бувають діти яких просто неможливо не цілувати. Як же ще віддячити малому солодяткові за той заряд енергії, який воно випромінює? 🙂
Віднедавна Настка навчилась дуже кумедно повзати: впирається двома руками і волочить по підлозі решту свого тільця. Їздить собі на животі по всій кімнаті, порохи нам витирає і все продовжує все досліджувати та куштувати все на смак. …якось швидко почався її підлоговий період. Ці перші Настині півроку пролетіли по відчуттях вдвічі швидше ніж колись перші Ксеньчині.
А от старша, наша кучеряшка Ксеня тепер вчить нас трохи інших уроків. В неї зараз непростий період. Багато душевних переживань, багато емоцій. Пропускає через себе всі сімейні зміни, появу сестрички, зміну садочкового режиму на домашній, мамині коливання настрою, а може і якісь закономірні вікові зміни… Так що в нас часті істерики, вияви непокори і самостійності або навпаки вимагання ексклюзивної маминої уваги “тут і зараз і хай весь світ почекає”. А ще оцей “голосний режим”, коли навіть в доброму настрої Ксеня генерує стільки писку, крику та різноманітних вигуків, що просто голова тріскає. Часом буває враження, що нашу дитину просто взяли і підмінили…
Але, мабуть, так вона вчить нас безумовної любові. Тої про яку пишуть всі мудрі книжки, тої яку має відчувати дитина, що б не сталося, що б вона не утнула (навіть якщо вона не розпливається в посмішці, а кричить скрипучим голосом “не хочу/не буду”). Часом, коли ми з Андрієм маємо запас сил, то спокійно даємо раду всім доциним вибрикам, а часом терпіння не вистачає і потім соромно вже за свою власну поведінку… Але урок ми засвоїти повинні, адже через це проходять всі батьки, якими б ангеликами не здавалися їхні дітки після народження. До речі, сама Ксеня, як ніхто, вміє любити безумовно. Коли ситуація зворотня і дратуюся-психую вже я, коли я перестаю подобатися навіть самій собі, то моя трирічна дитина першою каже: “Мама, я тобі хотіла щось сказати. Я тебе дуже люблю“… (angel)
Та й загалом, попри всі нюанси і “кислинки”, наша старша доця – все така ж неймовірна. Вигадниця, мрійниця, затійниця. Понад усе прагне спілкування, з кимось “дружити”, разом гратися. Все так само обожнює слухати і розповідати історії. Уявляти собі казкових персонажів, якісь світи навколо нас, подорожі в далекі дивні місця… Багато малює, особливо людей і тварин. Пишаюся нею. (sun)
Єдина ким я не дуже пишаюся останнім часом – то я сама. Пишу це не задля підбадьорливих коментарів, а просто констатую факт. В мене було багато складних мамських періодів, невиспаних/неорганізованих/тривожних, але цей період особливо важкий. Називається: “познайомся з найгіршою версією Христі”. Я стала більш дратівливою, заводжуся з пів-обороту, не пропускаю нагоди почитати всім навколишнім мораль, живу у якомусь постійному напруженні. А перед сном зазвичай почуваю жаль і сором хоча б за кілька епізодів прожитого дня. Знову таки пригадую власну маму, коли ми були малими. Часами вона здавалася трохи напруженішою ніж тато, могла “завестися” через дурницю і довго “відходити”. О-о-о… як я маму тепер розумію. Тоді не розуміла, а тепер так добре уявляю “як воно”, що хочеться обняти тодішню маму (та й теперішню теж!) і виплакатися на її плечі. 😕
Отакі в нас справи.
Дописую це “на валізах”. Їдемо відпочивати на озера.
Сподіваюся вдасться трохи “перемкнутися” і вже наступні хроніки будуть трохи веселішими 🙂
Знаете, я ваш блог читаю – як до подружки хожу. І коли ви так зізнаетесь, то і самій легше почуватись такою якою є. (А Той пост, де ви торт з землі збирали – то моя підбадьорювалка). Бажаю вам класно відпочити і щоб спокій і радість були і в душі, і на сторінках блогу!
Христю, ПИЩ (то з мамського форума такі промінці добра і щастя). Хай поїздка видасться вдалою і батарейки зарядяться. Я вже з нетерпінням чекаю нових хронік і вірю, що вони будуть веселішими.
А я власне прийшла швиденько читнути про ваше свято жуків, бо у нас на носі першенький ювілейчик і на сімейній раді постановили наректи його Жукофест. Дякую за натхнення (flower) 😉 .
не пишу підбадьорливого коментаря, а просто черговий раз захоплююсь тим як ти пишеш – так ніжно і відверто… люблю тебе читати! і сама надихаюсь… і легше стає… і розумію, що всі ми мами такі і нічого тут не вдієш ) в мене Емілі чуть менша за Ксеньку (на рік :)), а Девід майже ровесник Настуні, тому я тебе добре розумію 🙄
Гарного вам мандрування озерами!
Прочитала про Ксеню і подумала “значить не тільки в мене, може це дійсно такий період” У мене синочок по віку як Ваша Ксеня, то зараз дуже непросто, починаєш аналізувати, що робила-роблю не так – і врезультаті затаїне невдоволення собою.