Мамині хроніки: місяць десятий

Пам-парам, ще один мамо-місяць позаду!

• Свої 10 Ксеня зустрічає невпевнено стоячи на двох ногах і обережно прогулюючись з мамою за одну руку.
• Пританцьовує під особливо ритмічну і драйвову музику (як, наприклад, оця), кумедно похитуючи всім тілом (а тепер ще й часом пригримуючи в такт маленькими маракасами від тітки Олесі).
• Допомагає мамі: витягує чистий одяг з пралки (вміє до пояса зануритись в барабан і дістати всі-всі шкарпетки до останньої!),  подає чисті виделки і ложки з посудомийки.
• Читає книжки і вже показує “де курчатко”, “де лисичка” та інші товариші зі сторінок а-ба-ба-га-ла-ма-гівської абетки (чим одного разу довела маму до сліз розчулення. Ну, ви те курчатко на сторінці про “Ходить гарбуз по городі” бачили? Воно ж крихітне! То ж треба тим пальцем точно на нього показати..).
• Любить не лише хованки, але й лови! (тікає що є духу, як тільки тато з тупотом вискакує зі сховку).
• Активно використовує за призначенням вказівний палець, ясно дає зрозуміти куди, кому і нащо треба йти…
• Балдіє від гри в хованки з іграшками (“а де гусеничка?”, он вона, під подушкою). Щоразу, коли знаходить пропажу буквально пищиииить від радості!
• Все так само віддано любить голубів (дивилася б за ними вічно!), а віднедавна до улюбленців додались ще й собаки.
• Безстрашно пірнає сама з позиції сидячи на бортику басейну і вчиться плавати з ластами…
• Терпіти не може одягатись, ходити вдома в шкарпетках, носити шапку чи їсти у фартушку.
• Відчуває за обов’язок розібрати все, що виглядає надто впорядкованим: починаючи від вежі з кубиків, пірамідки, книжечок на поличці і закінчуючи великими корзинами з косметикою і засобами гігієни у ванні.
• Вміє їсти сама, визбируючи маленькі шматочки того, що смакує зі столика. ..а все зайве викидаючи “за борт”. Пропонує іншим покуштувати їжу з її руки, але не прощає тим, хто з’їдає цілий шматок!
• Не любить, коли мама чи тато довго сидять за комп’ютером – напрошується на руки (розхитуванням крісла і поглядом кота зі “шрека”) і вимикає монітор.
• Довго моститься, перед тим як заснути. Бабахається животом вниз на ліжко і повзає в пошуках найзручнішого місця, раз за разом міняючи щоку, на якій лежить.

Непосидюча, цікавська, кльова мала. 

А що мама? Маму знову кидає у крайності. То запірне з головою в “свої справи”, а потім не може собі пробачити, “що ми так нормально за цілий день і не побавились“… То, навпаки, вирішить “весь час присвятити дитині“, а вкінці дня відчуває ломку за “чимось ще“.

Крім того, помітила за собою, що потрохи втрачаю те відчуття і вміння цінувати неповторність кожного-кожнісінького моменту в житті малечі. Ну, от, як в перші місяці – дивилась на того скруцька, і не переставала дивуватись, помічати кожну маленьку зміну, фотографувати її безперестанку. А тепер вже ніби звиклась з думкою, що в мене є дитинця, і почала багато всякого пропускати… Типу, живеш собі своїми щоденними справами, аж тут, як холодною водою облили – дивишся, а твоя дитинця вже ОН ТАКЕ ЩОСЬ ВЗАГАЛІ НЕЙМОВІРНЕ ВМІЄ! І тих же фотографій стало менше.

Мабуть, це все закономірно, і природно  – важко ж було б усе подальше життя перебувати в стані позитивного афекту ( “АААА! Що ж це таке неймовірне відбувається! Невже це моє дитятко? Невже воно справді таке кльовезне?“) і наклацувати тисячі кадрів за місяць. Але й не хотілося б знову включити “життя на автоматі”, коли крутиш своє колесо, і не помічаєш чудеса, які в тебе під носом.

Добре, що “хроніки” щомісячні ще є – хочеш-не-хочеш, час від часу замислюєшся і усвідомлюєш скільки всього цікавого відбулось від останнього допису. А скоро стукне перший рочок, і вже й хроніки стануть не такими хронічними… 🙂

Але таке життя… Мамське, непрогнозоване, синусоїдоподібне. І, тим не менше, дуже щасливе.