Мамині хроніки. 4+1.

Сьогодні ми ночуємо в батьків. Завтра раненько маю намір непомітно вилізти з ліжка, залишити двох сплячих дівчаток і чкурнути з їхнім татом на романтичне лижне катання тільки удвох. Діти вже заснули, посапують-похрапують в унісон. Ксеня поперек дивану, вперлась чолом об плече Настки. Настка – на спині, широко розкинула руки, як вміють спати тільки діти. Такі мирні, такі солодкі, такі мої.

У січні їм виповнилось п’ять років на двох. Ксені вже чотири, а Насточці – один. Я успішно продинамила “мамині хроніки” та святкові фотосесії з тої нагоди, а ще Ксеньчину інфографіку і записи в “дитячих журналах”. Відчуття, що хочеться ТАК БАГАТО сказати, написати, запам’ятати … але чомусь бракує і слів, і думок, і кадрів.

Моя Ксеня. “Когда ты вырасти успела?” (зворушлива стаття Lionel, написана колись про її старшу доню, постійно крутиться у моїй голові. Вони справді ростуть ТАК ШВИДКО…).

За цей рік ти витяглась, змінила щокасте личко трирічки на цю худішу дорослішу версію: зі ще більшими та глибшими очима, з цілим репертуаром нових виразів обличчя, з більшою палітрою різних відтінків твоїх емоцій… Ти вже все розумієш і все пам’ятаєш, з півслова розумієш настрій дорослих, і так болісно переживаєш будь-яку несправедливість.

Пригадуєш той випадок на майданчику? З дівчатками, що начепили капронові крила і гралися у фей? Вони не хотіли приймати тебе в гру, і ти зі сльозами на очах спитала: “Мама, а ти купиш мені такі крила? Купиш?“. Ми зробили тобі крила і навіть через кілька місяців по тому, ти все ще згадуєш про тих дітей, і той майданчик, і питаєш: “А ми підемо туди? Візьмемо крила, підемо, зустрінемо тих дівчаток?“. Моя крилата, найчарівніша на світі фея…

Які прості і чудові твої мрії. Дружити з тими, хто тобі подобається. Гратися з ранку до вечора. Їздити туди, де бувало добре раніше  ..літати просто так в одязі, як вмів Пітер Пен.”Мам, а давай, а давай…“, “послухай, у мене є план…“, “..дивись, а ми можемо погратися, що насправді все так…“. Нескінченний потік ідей, пропозицій та спроб затягнути побільше людей до своєї гри…

Думаю, ти вже встигла трішки відчути, що таке самотність. І як воно буває, коли важко достукатися до оточуючих. Часом я помічаю краплинки справжньої гіркоти у твоїх фразах-образах чи дитячих погрозах-ультиматумах. Відчуваю ту гіркоту і такий мене бере жаль… За те, що доводиться вкотре казати тобі: “ні, зачекай”, “ні, я ще зайнята”, “ні, іншим разом”. За те, що мої мамині стреси так часто передаються тобі. За роль “великої дівчинки”/”старшої і розумнішої сестри”, яку всі намагаються одягти на тебе (хоч розмір того костюма ще явно великуватий).

Так хочеться притиснути тебе до себе. Поносити на руках. Погодувати з ложечки. Полоскотати до реготу. Сказати “так” всім твоїм забаганкам на сьогодні. На довше лишити тебе маленькою. Розумною, проникливою, свідомою …але все ще моєю, єдиною на світі, маленькою Ксенькою.

І хай зараз ти спиш, хай ти не зможеш прочитати цих рядків ні завтра, ні післязавтра, знай, що у мене всередині є особливе місце для тебе. Твоя фейська хатка, якій не страшний час. Яка ніколи не зменшиться, ніколи не перейде комусь іншому.

Не знаю чому, але сьогодні перед сном ти спитала: “Мама, а ти нікуди не подінешся? Ніколи?“. І хоч я й не прихильниця голосних фраз і пафосних обіцянок, але відповіла: “Ні, ніколи“. Мама буде поруч (навіть якщо вже найближчого ранку планує “втечу”). Завжди буде любити. І завжди боротись зі всіма перешкодами (навіть власними недоліками, передовсім із ними!), щоб ти почувалась у безпеці, прийнятою і любленою.

А ось моя Насточка. Ще одна мамина феєчка, дивовижно світла людинка, чий перший рік пролетів ніби у пришвидшеному режимі. “Росте дівча, як кущ калини”. Світиться посмішками до світу, шукає контакту очима, заграє і так щедро ділиться своєю радістю з кожним, хто готовий її прийняти!

Ти теж маєш свої ролі. Молодшенької, солоденької, крихітної. Другої по порядку.

Де казки, які колись читали річній Ксені? Де розвиваючі ігри? Де заняття в басейні, масажики, обіди зготовані ексклюзивно для тебе? Де творчі проекти, календарі, книжки на твою честь?..

Ти – маленька птася, яку чомусь не хочеться “натренувати швидше за всіх”, чи терміново побачити старшою/ вправнішою/ самостійнішою. На тобі не хочеться застосовувати всі відомі на світі мамські премудрості. Тебе просто хочеться любити і приймати, ..ну як сонячні ванни. Великими дозами, розтягуючи задоволення, поки ти ще зовсім маленька, зовсім “ручна”… 🙂

Сьогодні перед сном ти знову “виступала”. Де-де-декала несамовито, здіймала вгору рученята, як експресивний диригент оркестру, падала з розбігу на подушки і реготала. Шукала пальчиками дірки в маминому носі, і вухах, відверто сміялася моїм намаганням відвернутись, сховатись. Без упину крутила кудлатою голівкою, їла листя з вазонків, корчила гримаски і всеможливі різновиди смайлів на всі 7 зубиків…

Поки що ми тільки знайомимось, поки що важко сказати в яку дівчинку перетвориться колись цей маленький цьомчик. Будеш такою ж спокійною і лагідною, як буваєш зараз? Збережеш цей азарт дитинці, що дзвінко сміючись, “на всіх парах” іде до мене на колінах через усю кімнату? Залишишся такою ж відкритою до людей, живитимешся зі спілкування з ними, точно як твоя мама?

Час покаже… а я вже заздалегідь люблю твою майбутню версію, якою б вона не виявилась. Хочу, щоб наша маленька мантра “моя-моя, моя-моя, моя-моя” (з обіймами і погладжуваннями по спині), ще довго заспокоювала тебе, захищала від жалів і часом гіркоти непростого дитячого життя.

Ростіть, мої дітки, здоровими. Ростіть щирими, вірте в чари і у силу своїх близьких людей. Будьте щасливими і продовжуйте робити щасливими нас із татом.

п.с. Я завершую писати вже зранку. З хвилини на хвилину приїде Андрій, чекаю його за чаєм. На кухню заглянула моя мама, така кумедна, зі сну, у широкій нічній сорочці – побажати щасливої дороги. “Коло замкнулось”: я – бажаю щастя своїм птахам, а моя мама – мені 🙂

Добре мені, одним словом…

Добра і вам! 😉