Мамині хроніки. Привіт Левко!

Життя вміє дивувати! Донедавна я б не повірила, що знову писатиму «Мамині хроніки» про свою новонароджену дитинку. Але ось я у дні сьогоднішньому тішуся квітневому сонцю, а поруч у візочку лежить мій хлопчик, якому вже виповнився один місяць. І почуваюся ніби так і було задумано з самого початку.

Попередні записи в «Маминих хроніках» датуються 2018 роком, не рахуючи кількох чернеток, які так і не були опубліковані. В якийсь момент я задумалась наскільки це правильно – ділитися розповідями про своїх дітей з цілим світом …і зрештою припинила вести цю рубрику. Але якими ж цінними є зараз старі дописи про маленьких Ксеню і Настю: про їхні перші кроки, перші слова і перші усвідомлені роздуми про світ! Хочу щоб і в Левка (саме так ми назвали свого синочка) залишилися схожі записи. Тож писатиму принаймні «в шухляду» поки не вигадаю способу опублікувати ці хроніки для обмеженого кола читачів.

Моя третя вагітність

Почну здалеку, з моменту коли Левчик ще був у маминому животі і тільки починав рости – від розміру зерняточка до величенького кльоцка, яким зрештою народився. Ця вагітність була для мене дуже особливою: довгоочікуваною, ще більш усвідомленою, а також дуже романтичною.

Від народження Насточки пройшло більше ніж 7 років, тож багато речей сприймалися ніби вперше. Водночас, нам з Андрієм було тривожніше, бо вагітність у віці майже сорока років звучала як більш ризикована справа, порівняно з попереднім досвідом. Довший час ми тримали радісну новину в таємниці, навіть з рідними поділилися коли я вже добряче покругліла. Мабуть, то не дуже раціонально, але нам не хотілося квапити події, боязко було радіти на 100%, була якась нотка невпевненості та різних неприємних «а що як…». Зрештою, щось схоже було в мене і з першою дитинкою, але того разу вийшло дати раду страхам і сумнівам значно швидше. Цього ж разу рятувалися тим, що досить рано стали на облік і регулярно відвідували лікарку, якій довіряли. Часто бачили свого «бобка» на екрані УЗД, чемно робили всі аналізи, а значить мали вдосталь даних на підтвердження того, що все йде добре.

Моя третя вагітність була справді партнерською. Андрій максимально включився у процес, їздив зі мною на консультації, багато читав і розпитував, справді проживав зі мною цей досвід у всіх деталях. Він і раніше був хорошим та надійним партнером, та все ж коли ми чекали Ксеню, а згодом Настку, то на порядку денному нашої сім’ї було надто багато речей. Зокрема ми активно займалися будівництвом дому (біля якого я оце тепер грію п’яти), тож чоловіку банально бракувало часу щоби бути для мене всім і всюди. Та й мені видавалося логічним, що я сама маю подбати про свої відвідини лікарів, аналізи і тому подібні речі. Але, виявляється, буває й по-іншому. Буває, що почуваєшся принцесою, яку турботливо всюди возять і всіляко опікають… Мені здається, що період очікування сина зміцнив наші стосунки, поглибив рівень розуміння між нами. Попри всі тривоги і страхи, оця спільність, якісь сентиментальні моменти, які ми ділили на двох, додавали святкового передчуття дива.

А згодом до цієї «групи очікування» приєдналися наші дівчата. Вони просто вухам своїм не повірили, коли почули що в мами народиться ще хтось! Тим більше коли дізналися, що цей хтось буде хлопчиком (і це в родині, де раніше неодмінно народжувалися самі дівчата! у моїх батьків аж шестеро внучок, а Левко – перший внук). Але не було з їхнього боку ані ревнощів, ані заперечень. Лише багато ніжності до мами і приємного передчуття зустрічі з дитятком. За наступні кілька місяців дівчата багато дізналися про природні процеси, які супроводжують вагітність, пологи, а зрештою і про те, як поводяться з немовлятами. Мені подобається думка, що ці (вже цілком свідомі) спогади у майбутньому допоможуть моїм донькам спокійніше та впевненіше ставитися до власних викликів материнства..

Досвід третіх пологів

Не буду вдаватися у надмірні деталі на цю тему, скажу лишень, що вони виявилися довшими і складнішими за попередні. Попри поширену думку, що кожні наступні пологи даються все легше, а діти вигулькують щораз швидше, Левко народжувався “з боями” добрих годин десять. Мабуть, частково через те, що був величеньким, і що попросився на світ з деяким запізненням. А може через те, що я стала старшою. Тож і мені, і Андрію, довелося пройти справжній марафон, з всілякими медичними перипетіями і труднощами. Які, тим не менш, швидко забулися, як тільки наша дитинця з’явилась на світ. “Воно того варте!”, – думалося мені, і вірилося що я б витримала все заради зустрічі з синочком.

З попередніх пологів я пам’ятала про дієвий прийом обезболення і самопідтримки: приємні фантазії про дитинку, яку я народжую. Коли біль наростає, гарно зосередитися не на ньому, а на тому, задля чого це все відбувається. Уявити свою донечку чи сина, і чим ми будемо разом займатися. Так моя кучерява Ксеня бігала по лужку, а сонце освітлювало її постать; солодка Насточка – ретельно готувалася до виходу на сцену, де за завісою нетерпляче чекала публіка. А от з Левком ми встигли провести час і в горах, і біля моря. Він видряпувався на дерева, збирав хмиз, підкидав дровець у багаття, катався на лижах і їздив на ровері з татом. А у найтяжчі моменти ми ніби-то сиділи разом в наметі і перечікували страшну бурю, яка лютувала навколо. Я заспокоювала сина, що скоро все завершиться, подумки його обіймала ..і відчувала як від цього заспокоююсь сама.

Цього разу ми народжували у Львівському перинатальному центрі по вулиці Вашингтона. Були приємно здивовані рівнем забезпечення цього закладу. Пологові зали, відділення інтенсивної терапії та виходження дітей, побутові умови в палатах, харчування – усе на голову краще ніж було попередні рази в інших пологових будинках. Щоправда, відтоді збігло немало років. Сподіваюся, що всі заклади для народження діток стали відтоді комфортнішими. Також варто відзначити професійність медперсоналу та їхню готовність до різних варіантів розвитку подій. У нашій історії були критичні моменти, які ми успішно пройшли завдяки тамтешнім лікарям. Зокрема, мені було спокійно, що новонароджений Левко – під опікою неонатологів, педіатрів та сестричок, які мають достатньо досвіду і знають що роблять.

Перший місяць разом

Після тижня в пологовому будинку нас нарешті відпустили додому. Один з моїх улюблених та найбільш емоційних моментів – переступити поріг хати і покласти нове дитятко на диван у вітальні. Лише під дахом рідного дому я змогла остаточно розпружитися, вмитися сльозами і відчути щасливий спокій: “Все справді добре. Ми разом“.

А далі ми почали звикати до нової рутини, придивлятися до свого хлопчика, вивчати його міміку, рухи тільця і звуки. Знайоме кряхтіння немовлятка, смішні гримаски, неповторний запах крихітної дитинки, кумедна волохата голівка. І знайоме відчуття “маминого божевілля”, коли здається що готова з’їcти те солодятко, цілу вічність говорити по колу всі найласкавіші слова, розплавитися від ніжності на місці. Перші тижні пролетіли в смакуванні тих моментів…

Звісно, з маленькою дитинкою повернулися і давно забуті логістичні труднощі. Дитячі коліки, нічні прокидання, втома в тілі від недосипання та нетипових фізичних навантажень (цей горобчик, як і попередні дітки, найкраще засинає на руках у когось з батьків. Часом – тільки там і хоче спати. Тож нерідко доводиться носити на собі скруцька по кілька годин поспіль). Водночас, помічаю, що ставлюся до цих труднощів з певною емоційною стійкістю. Не дратуюся (“Чого той малий кричить і кричить?”), не звинувачую себе (“Що я за мама така, не можу дитину заспокоїти?”), не тривожуся надмірно (“А це взагалі нормально?!”). Роблю своє. Шукаю нагоди відпочити. Добре розумію, що це все – тимчасово. Зрештою, не соромлюся просити про допомогу в Левкового тата, який цього разу налаштований пройти весь процес разом! Андрій вміє розвантажити мене, коли це дуже потрібно, відтак я і далі почуваюся принцесою. Мамою-принцесою!

Окрім того ми ведемо доволі активний спосіб життя, що допомагає не зациклюватися на повторюваній малючій рутині, а додає смаків нашим будним та вихідним. Вже з перших тижнів освоїли слінг та ергорюкзак (наш – від love&carry, має регулювання і підходить навіть новонародженим), випробували позичену друзями візочок-люльку, призвичаїлися їздити в автокріслі. Тож Левко, попри свій скромний вік вже встиг багато де побувати: від парків до галерей, від кафешок до Карпат. Ходив у гості до родини, їздив на дачу, гуляв околицями, приймав гостей, навіть проходив квест містом. Добре, що мамина циця – завжди поруч. Лишається не забувати підгузки та змінний одяг, і можна втілити багато сімейних задумів.

Про Левка і сестричок

Який наш малюк Левко? Дуже кумедний. Не по-дитячому серйозне немовлятко, яке лише під кінець першого місяця обдарувало мене кількома посмішками. Тримає голівку, роззирається довкола, морщить лоба, як старенький дідусь. Має кругленькі риси обличчя, як і всі мої дітки, волохату зачіску з гарним вихриком на маківці, темно-сірі оченята. А ще найзворушливіші вуха, особливо помітні коли “пасе коні” або висить у позі солдатика чи султанчика на руках у когось з дорослих. Любить купатися і плюскатися у водичці. Любить бути в центрі компанії, спостерігати за тим, що відбувається в кімнаті.

Загалом Левко багато чим нагадує своїх сестер (у такому віці), хіба габаритами вийшов більший. Народився величеньким (4300 г, 56 см) і дуже скоро виріс з одежинок, які мав би носити перший місяць. Добре, що маємо колєґу, хлопчика Марка, який прислав цілу бандероль одягу зі самого Бостона! Так Левко зміг швидко перевдягтися у вільніші лашки, розраховані для 3-місячних малюків. Але, здається, і на цьому не планує зупинятися, бо подекуди вже доводиться брати одежинки пошиті на піврічних кльоцків!

Не можу натішитися тому, як Левка прийняли до гурту сестрички. Ніжно ставляться до братика, граються з ним і примовляють: “Мам, ну як він може бути такий гарний?!“. Особливо віддано піклується про Левчика одинадцятирічна Ксеня. Першим ділом по приходу додому зі школи поспішає потримати його на руках, поговорити і посмішити.

Щасливо у нас, якщо одним словом. Всі вже прикипіли душею до нового хлоп’ятка. І передчуваємо, що з кожним місяцем нам уп’ятьох ставатиме все цікавіше…