Коли мені буде 60… Татковий ювілей.

Нещодавно в нашій родині було свято, моєму татові виповнилося 60 років!  (dance)  Пандемії і карантини наклали свої обмеження на можливі масштаби гулянь, але все ж у нас було камерне сімейне святкування. Поміж практичних подарунків ми з сестрами затіяли сентиментальний проектик — таку собі “банку спогадів і приємностей”. Ідею підкинула Ксенька, яка на уроці щастя (чого лишень не буває в теперішніх школах!) робила “банку щастя” з різними позитивними записочками, які мали б підтримувати, коли на душі сумно. Ми ж поставили собі за ціль — 60 або більше, — і взялися записувати приємні речі та спогади, які асоціюються з нашим татиком. Як ще один спосіб висловити, як сильно ми його любимо, і який він нам дорогий  (mmm)

Треба сказати, що наш батько — доволі непересічна людина. Все своє життя він працює у львівському Інституті фізики конденсованих систем, займається теоретичною фізикою, і вже багато років очолює цей інститут на посаді директора. Він — академік наук України, визнаний експерт у своїй тематиці, один з тих науковців, які впроваджують інновації, вибудовують партнертво з іншими країнами, організовують навколо себе цілі спільноти однодумців. У нас є безліч причин пишатися тим фактом, що ми є доньками самого Ігора Мриглода. Та, як не дивно, мій допис буде зовсім не про це. Тут йтиметься всього лише про маленькі цидулки, в яких зашифровані справжні відповіді на те, чому ми щасливі бути його доньками. 

Тато.. Хто це для мене? Той, хто має теплі долоні. Той, хто вміє щиро сміятися. Той, біля кого почуваєшся надійно і затишно. Той, з ким цікаво розмовляти про життя. Наші з сестрами відповіді були і різними, і схожими водночас. У когось виринали спогади з дитинства. Як їздила кудись з татом. Як приходила вранці до нього під ковдру. Як вперше куштувала з татом штрудель. Усі пригадували фірмові татові страви — звичні домашні рецепти салату з капусти чи яєшні з цибулею, які ми готували сотні разів, але тільки в його виконанні вони виходять по-особливому смачні. Наші діти з приємністю згадували всі морозива спільні з дідусем, чи ягідки, якими він пригощав на дачі. А мама доклала в банку кілька зворушливих спогадів з їхнього довгого подружнього життя (sun)

І ось я змотувала ці папірці і пакувала їх в банку, а сама розмірковувала про те, які великі скарби можуть ховатися в якихось незначних, на перший погляд, дрібничках. І що людину творять не титули, не гучні досягнення, не статус, а те, чим вона є для інших людей, в першу чергу для своїх близьких та друзів.

Ми живемо в такий час, коли оточення постійно штовхає нас на подвиги. Бігти довше всіх, боротися до останнього, об’їздити цілий світ, заробити всі гроші, стати першим чи першою, вміти все, жити продуктивно, виглядати гарно, облаштувати ідеальний дім, виростити найталановитіших дітей, бути екологічним, бути небайдужим,  постійно залишатися в сідлі і в світлі софітів. Можна подумати, що життя — це своєрідна гра зі своїми перешкодами, стратегіями і табличкою підрахунку балів вкінці. І ти або граєш, викладаючись на повну, або життя проходить повз тебе. Навіть, коли оголосили вимушений карантин, ми всі дружно кинулися вишукувати варіанти чим його заповнити, “щоб життя не зупинилось”. Ділилися посиланнями на онлайн-курси, екскурсії та музеї, влаштовували вебінари та онлайн-марафони. Замість того, щоб просто відпочити від цього, вигаданого нами самими, бігу з перешкодами. 

Зізнаюся, я часто відчуваю неспокій, що не встигла за день всього, що мала встигнути. Тут — не доклала достатньо зусиль, там — не доробила, ще в чомусь — не прогресую так швидко, як хотілося б, а щось — взагалі боюся почати.  Дивлюся у свої списки справ і задумів, і почуваюся повним аутсайдером.  А між тим, ті списки зазвичай оминають щось набагато важливіше! Усі ці теплі долоні, салатики з капусти, прочитані разом книжки, ранки під одною ковдрою, спільний сміх і відчуття безтурботності в компанії найрідніших (mmm)

Уявімо, як мені колись буде 60. І, уявімо, що мої діти і внуки вирішать написати записки спогадів про мене. Чи згадає Ксеня, що цієї весни ми не встигли передивитися з нею всі відео-уроки з шахів? Чи згадає Насточка, що так мало гуляла, під час карантину? Чи згадаю я сама, скільки робочих зустрічей провела, як виглядали оті конкретні слайди, чи скільки дедлайнів довелося посунути, бо я щось-там не встигла? Навряд чи. Але, цілком можливо, що пам’ятатиму, як зрідка вибиралася на ровері в ліс і просто сиділа собі в тиші. Або як ми з дітьми лежали між кульбаб, не хто-зна де, а тут, в непоказному районі Рясне, на стадіоні поруч з домом. Або смішні словечка “барбікося” і “бубуська”, які полюбляє Насточка і простацькі історії, які ми складаємо з ними. Може дітям запам’ятається те, як ми викладаємо млинці квіточкою, або смішно танцюєм, або їздимо в машині з аудіокнижками. Або щось зовсім інше, на що я навіть уваги не звертаю у своєму щоденному бігу з перешкодами… 🙄

До чого я це все веду? Не знаю. Зараз мене переповнює багато думок та почуттів. Вдячність за те, що дали мені мої батьки. За щасливе дитинство і за сестер, які його зі мною розділили. За те, що в мене є власна сім’я – мій чоловік і діти, – і наші особливі стосунки, маленький світ зі своїми сумнинками і веселинками. Відчуваю любов до тата, який завжди був надважливою для мене людиною. Відчуваю симпатію і співчуття до себе самої, з моїми вічними сумнівами, самокритичністю і прагненням бути “всім і зразу”. А ще віру в те, що попри всі свої труднощі, поразки, сумніви, я інтуїтивно розумію які речі є справді важливими. В цю мить я відчуваю оптимізм і спокійну впевненість, що життя не проходить повз. Що просто зараз зі мною відбувається щось дуже цінне, навіть якщо по правилах гри за це ніхто не нарахує мені балів 🙂

Думаю, в житті важливе саме життя, а не лінійки, якими ми намагаємося його міряти. Спробую носити у собі цю думку і не перейматися надміру тим, що не проходить перевірки “чи згадаю я про тебе в 60?”  😀

Мої найдорожчі батьки