Що ще треба для щастя?

Прокинутись ближче до обіду від наполегливих і щипучих маленьких ручок. Добрі пів години спостерігати як малеча вовтузиться, досліджує велике ліжко, великих маму-тата, і всьому тому  щиро дивується і тішиться. Сміятись разом з нею. Потягуватись і ніжитись, вдихаючи літнє повітря.

Неквапно зробити для всіх сніданок. Накласти багато свіжих овочів, зелені. Дати спробувати по дрібці всього доці. Знов сміятись, дивлячись які гримаси вона корчить, випробовуючи нові смаки. Вперше за сто років випити кави з молоком.

Задумати сімейну фотосесію. Наробити з пів сотні невдалих кадрів, сперечаючись, як завжди “та візьми в іншу руку”, “а це що за вираз обличчя такий?”, “тут вийде затемно”… Але тішитись, що буде хоч декілька вдалих фото на згадку.

Зібратись повним сімейним складом на прогулянку. Не кудись супер-пупер, а просто районом. Показати чоловікові один з наших звичних маршрутів, різні цікавинки по дорозі. Окупувати гойдалки на одному з дитячих майданчиків і сісти обговорити плани на наступний тиждень. Між іншим, домовитись про невеличкий сімейний виїзд в Карпати, і відразу ж почати уявляти як кльово нам там буде.

Зайти в супермаркет і купити якогось смаколика. Морозивко, і сочок з цілими виноградинками. Тішитись кльовим ергорюкзачком, до якого ми вже доросли. Тримати малу за голі стопи. Помало чимчикувати додому.

Замовити столик на вечір. Загріти обід для чоловіка, а самій – не їсти, а вже за пів дня почати збиратись, з відчуттям, як у випускниці перед випускним. Вибрати шось гонське в шафі, намазюкати яскравим нігті, знайти у скриньці “парадні” сережки. Весело розповідати доні куди тато з мамою йдуть.

Дочекатись вечора, залишити малечу з бабцею, “засікти час”. Взути весільні мешти, пшикнути пахнючкою, вибрати сумку “в колір”. Разом піти в гараж, сісти в машину (цього разу – на переднє сидіння!). Клацати радіоканалами, посміхатись, як перед першим побаченням. Приїхати на місце, випросити ще одне сімейне селффото, поки таке гарне сонечко.

Розміститись за столиком в ресторані, понавибирати чогось цікавого. Пити безалкогольне мохіто і говорити про всяке. Почуватись молодими і безтурботними. Ділити страви навпіл. Піджартовувати одне з одного і з офіціанта. Балакати ні про що, але почуватися дуже близькими.

По дорозі назад помітити яке гарне небо. Відчинити двері додому, і відчути, що за якісь дві з половиною години встигла скучити за малечою. Обняти її, обняти його. Тішитись собі просто так.

Засинати разом, перед тим знов вдосталь навовтузившись на великому ліжку. Думати перед сном про своє життя ..і своє щастя. Лежачи годувати доцю, але в той же час тримати за руку чоловіка, який вже, здається, заснув.

Так ми вчора святкували 6 років в статусі одружених. 6 років – ніби й не довго, але й дуже довго водночас. І, може, я вже чисто сентиментальною стала, з тою професією мами-домогосподарки, але по-моєму, ми великі молодці. Що разом, що навчились цінувати наше “ми”. Зрештою, що наважились стати батьками.

Ура нашій невеличкій сім’ї!