Вже майже два місяці відколи книжка “Моя бабуся-ожелька та її химерний спадок” з’явилася у продажу, а я досі нічого не написала про неї на блозі! Той рідкісний випадок, коли тема заслуговує не лише коротеньких дописів у соцмережах, а й повноцінного лонгріда: це ж бо здійснилася моя кількарічна творча мрія! 
Коротко про книжку та її місію
“Моя бабуся-ожелька та її химерний спадок” — це дуже особистий творчий проект, ілюстрована оповідь за мотивами реального життєвого досвіду. Своєрідна рефлексія на тему поступового прощання з моєю бабусею Стефою, яка кілька останніх років свого життя жила з деменцією. Присвята рідній людині, котра була для мене дуже дорогою і важливою.
Водночас, ця книжка — не лише мої сентименти та емоції у формі малюнків та тексту, а й важливий благочинний проєкт. Книжка має на меті привернути більше уваги до дещо табуйованої в Україні теми деменції та викликів, які вона приносить в життя багатьох людей. Чудесне видавництво ARC.UA допомогло видати цю книжку і погодилося спрямувати всі кошти з її продажу на благочинність. Гроші підуть у фонд “Незабутні”, організації, котра всіляко підтримує сім’ї з випадками деменції.
Про “бабусине мереживо”
Бабуся Стефа завжди була енергійною та завзятою жінкою. Отака що задумає, вирішить собі і здійснює задумане, чого б то не коштувало. Горою стояла за рідних, готова була заради нас, дітей-внуків, на великі подвиги. Можливо тому на схилі років, коли мозок почав підводити, а свідомість затуманюватися, бабуся все одно знайшла собі заняття, якому віддавалася сповна: вона щоденно писала. Спершу то були фрагменти прочитаних у газеті фраз, якісь слова, котрі привертали увагу бабусі. Вона переписувала їх знову і знову, з рядка в рядок, часом гублячи по дорозі частину літер. Згодом слова стали незрозумілими, ще за деякий час перетворилися в окремі абстрактні символи, яких не знайдеш у абетці. Записи втрачали зміст, але лишався заспокійливий процес: аркуш в клітинку і кулькова ручка, що заповнює його акуратними рядками.
Коли я побачила ті нотатки уперше, то подумала про те, які вони незвичні і по-своєму красиві. Написані з різним натиском і настроєм, десь світліші, десь темніші. Ті патерни вимагали щоб їх десь використали! Не викинули у смітник, а зробили їх частиною чогось красивого. Так у мене з’явилась власна віддушина від буденних справ — паперові колажі, зроблені з фрагметників “бабусиного мережива”. Клеїла нові роботи, коли випадала можливість і ділилася ними у родинному чаті, горда з того, що ми з бабцею стали співавторками мистецтва.
Померла бабуся Стефа доволі раптово, обставини склалися так, що я навіть не змога приїхати на похорон. Прибула із запізненням в кілька днів, і, як героїня моєї книжки, застала осиротілу хатку, засмучених родичів і стоси списаних вщерть аркушів. Проживаючи втрату бабці, я продовжила робити колажі з її “мережива”, а процес роботи над ними набув додаткової глибини. Я ніби намагалася вловити невловимі раніше сенси у всьому, що пережила бабуся та ми, її рідні.
Про слово “ожель”
Бабуся Стефа мала ще одну дивакуватість, яку спричинила деменція. Вона часом зациклювалась на повторенні окремих слів чи фраз. Репертуар змінювався з місяця в місяць: від фрагментів знайомих молитов до зовсім незрозумілих нам висловів. “Ожель” — було одним з улюблених і найпам’ятніших словечок бабці Стефи. “Ожель-ожель-ожель”: речитативом, з різними інтонаціями та емоціями. Сказане усно чи написане ручкою на найближчій доступній поверхні. Скажімо, у книжці є невигадана ілюстрація, де цілий лоток яєць списаний словом “ожель” поверх шкаралупок.
Ожель. Особисто мені подобається як звучить і пишеться це слово. З його рідкісною літерою “ж”, з м’якеньким закінченням. Воно не має ані негативного, ані позитивного присмаку, якесь позасловникове, невловиме, тільки бабцине. Ми між рідними бувало жартома називали бабусю Стефу “ожелькою” і саме тому це дивакувате слово стало частиною оповіді та заголовку книжки.
Як я набиралася сміливості до нової книжки
Уже не пригадую, коли саме роздуми про бабусю та її химерний спадок з “мереживних аркушів” вперше перетворилися у ідею книжки. Але коли вже ця ідея прийшла, то ніяк мене не відпускала: “Я напишу книжку, у ній розкажу нашу історію, а в ілюстраціях обов’язково будуть бабусині записи“…
Першою з’явилася оповідь. Допомогло спонтанне рішення приєднатися до однієї з майстерок від Оксани Лущевської (це успішна українська дитяча письменниця, яка щедро ділиться знаннями з іншими письменниками-початківцями). Той досвід дав потрібний поштовх моєму задуму та підказав як би міг виглядати лаконічний текст для книжки-картинки. Як бонус, Оксана проглянула мій текст, підсвітила моменти, які можна покращити, і загалом зарядила мене впевненістю у тому, що з цього задуму може вийти щось путнє.
Пригадую як на радощах доповнила цей текст фотографіями наших з бабцею паперових колажів і почала показувати той PDF документ людям. Насамперед, розповідь полетіла у родинний чат, до тих, хто добре знав бабусю Стефу і всю її історію від початку до кінця. Рідні дякували, ділилися теплими відгуками і це вже було дуже для мене цінно. Далі, я наважилася стукати з тим документом у різні двері: шукала дотичних до книговидання знайомих, пропонувала цю ідею видавництвам, гуглила громадські організації, яким може бути цікавим такий книжковий проєкт. Деякі двері мені так і не відчинили, з інших дверей — дали відгук про задум, як вартісний, цінний, хоч і з малим комерційним потенціалом.
Чесно кажучи, я розуміла, що по-хорошому цій розповіді потрібні інші, пристосовані для широкого загалу ілюстрації. Щось легке і зрозуміле, на противагу важкому і місцями химерному тексту. Спершу я фантазувала про досвідченого ілюстратора, який стане мені партнером. Згодом прийшла до думки, що варто спробувати намалювати все самотужки. Забігаючи наперед скажу, що це було абсолютно правильне рішення, яке подарувало мені неабияку насолоду від процесу, а згодом і результату моєї потаємної книжкової мрії.
Як я шукала стилістику малюнків
До питання ілюстрацій я намагалася підійти по-серйозному. Заручилася менторською підтримкою чудової Віолетти Борігард, поділилася ідеєю, розпитала з якого боку варто підступати до таких справ. Віолетта, маючи за плечима досвід багатьох успішних книжкових проєктів, запропонувала мені взяти час на пошуки прикладів ілюстрацій, які мене надихають і пасують по духу до мого задуму. Тож я вибрала кілька книжок з чималої домашньої бібліотеки, “напінила” собі ідей на Pinterest, обклалася тим всім і почала робити спроби позичити найвдаліші прийоми для свого проєкту.
Починала я з класичних матеріалів художниці: акварельних та гуашевих фарб, кольорових олівців, туші, лайнерів. Була навіть цікава ідея спробувати для ілюстрацій пластилін: у форматі 3D-cценок, які б я потім відфотографувала, або ж у форматі пласких зображень з пластиліновою текстурою. Я чесно присвятила цьому процесу доволі багато часу, але за місяць-півтора спроб зрозуміла дві речі: 1. мені дуже важко намалювати ілюстрацію так, щоб вона повністю сподобалася моєму внутрішньому критику (він у мене страшенно вимогливий); 2. навіть, якщо траплялися зразки хороших малюнків, то на їхнє створення у мене йшло шалено багато часу.
На той момент я вже прикинула собі як хочу розбити готовий текст на розвороти. Тих розворотів вийшло аж сорок. Тож нескладні математичні обчислення підказували мені, що намалювати стільки ілюстрацій традиційними матеріалами у моєму темпі — це нереально довго і складно. Було прикро визнавати, але це був повний провал. Я склала всі свої референси та екскізи в коробку і сховала до шухляди з іншими творчими проєктами, яким не судилося бути завершеними…
Пройшло досить багато часу, перш ніж я повернулася до ілюстрацій знову. Працюючи над простенькими журнальними ілюстраціями для компанії EdPro (то був проєктик для душі, щоб заповнити мої декретні будні), я прийшла до думки що варто розглянути варіант цифрових малюнків. Так, вони не такі душевні, але малюються швидко і в будь-якому місці, де можна посидіти з планшетом. Їх можна підправляти і перемальовувати те, що вийшло невдалим. І якщо обрати не надто складну стилістику малюнків, то сорок розворотів вже не здавалися чимось непідйомним.
Далі я попрацювала зі своїм внутрішнім критиком, запевнивши його, що “ДОСТАТНЬО ДОБРЕ” у моєму випадку — це не про високе мистецтво, до якого не дострибнути мені-аматорці, а всього лиш про візуальний супровід хорошої історії. За кілька ітерацій я прийшла до простого рецепту: контурні зображення сцен та простенькі персонажі з кількома кольоровими акцентами. Я витягла з шухляди старі ескізи і спробувала повторити частину їхніх задумів у цьому значно спрощеному цифровому виконанні. І, знаєте, діло відразу пішло, ба навіть полетіло! Півтора-два місяці, і в мене була на 90% проілюстрована книжка…
Як зійшлися зірки: видавництво та благодійний фонд
Наступним етапом мрії мав стати друк хоча б невеликого тиражу моєї книжки. Маючи на руках вже проілюстрований текст, я взялася повторно обходити старі і нові двері. Видавництва, знайомі, знайомі знайомих. Результат тих кількамісячних походів був незмінним: “Не на часі”, “нема бюджетів”, “гарно, але не можемо нічим помогти”, або й найприкріша зі всіх відповідей — мовчазне ігнорування. “Ну що ж, треба тоді друкувати самвидавом, на скільки вистачить грошей”, — вирішила я.
І все б так і відбулося, якби не сталася випадковість, яку дуже важко пояснити, а ще важче повірити в ймовірність такого вдалого збігу. Серед численних instagram-рекомендацій до мене прийшла харизматична книжка “Куди подівся коцик?”. Ілюстрації львів’янки Оленки Загородник підкорили мене з першого погляду, та й сюжет був сміливим і незвичним. Вже за день я гортала “коцика” і так ніби між іншим подумала, що це незнайоме мені видавництво ARC.UA, вочевидь, відкрите до різних експериментів та складних тем. Тож я, не довго думаючи, надіслала їм у FB свою чернетку “ожельки”.
Можете собі уявити моє здивування, коли замість вже звиклого чемного “ні, дякую” або мовчання я тут же отримала захоплений відгук і готовність співпрацювати! То була точка, після якої я вже не відчувала себе у цій місії самотньою. Співзасновники видавництва, подружжя Супрунів, а також їхня команда прийняли “ожельку” як рідну. Познайомившись з Марком Супруном, я дізналася про його особистий досвід деменції в родині. Ми багато спілкувалися про те, наскільки непроговореною є ця тема в українському суспільстві. Нам хотілося в міру своїх можливостей вплинути на ситуацію.
В той момент я пригадала про організацію “Незабутні”, яку знайшла ще за рік до того. Це благодійний фонд, який не лише опікується українськими родинами, в яких є випадки деменції, але й робить багато системних кроків аби про цю проблему говорили і дбали на різних рівнях. Ближче знайомство з Іриною, засновницею “Незабутніх” дало розуміння наскільки фахово і серйозно ця громадська організація ставиться до своєї місії. Так остаточно зійшлися усі зірки: видавництво ARC.UA запропонувало видати книжку про “ожельку” як благодійний проєкт, а кошти з продажу передати “Незабутнім”. І це стало якнайкращим способом віддати шану моїй бабусі Стефі та перетворити її “химерний спадок” у реальну користь для когось, кому конче потрібна підтримка.
Думки наостанок
Тепер, коли весь процес творення книжки позаду, мені часом видається, що все не могло статися інакше. Я просто мусила зробити щось з “бабусиним мереживом”, я не могла не розповісти цю історію, не могла не намалювати ці малюнки. Не могла пройти повз “Незабутніх”, не могла не зачепитися за доробок ARC.UA.
Але правда в тому, що я по-справжньому вірила у важливість того, що роблю і просто продовжувала. Це той рідкісний випадок, коли мене не спинив ані внутрішній критик, ані об’єктивно мізерний шанс, що хтось зголоситься підтримати цей проєкт. Було оце відчуття: “хто, якщо не я?” і відчуття дивної відповідальності за місію, яку я ніби-то не сама вигадала, а отримала звідкись ззовні. Це правильно. Це важливо. І це треба робити, хай там що.
Можливо, моя розповідь потрапить до рук тим, кому бракує знаку продовжувати робити щось важливе. ОСЬ ЦЕЙ ЗНАК: продовжуйте обов’язково! Бо кому ж як не вам під силу здійснити задумане?
п.с. ще кілька слів вдячності…
Окрім вже згаданих вище Оксани Лущевської та Віолетти Борігард хочу згадати імена й інших людей, які, так чи інакше, допомагали мені на цьому шляху. Це вся команда ARC.UA, особливо Уляна і Марко Супруни, Лера Зойко і Захар Кривошия; Соломія Назаркевич з видавництва “Кафе Птах”; Христя Венгринюк з видавництва “Чорні вівці”; Софія Філіпчук з крамнички “On a tree”; редакторка “ВСЛ” Оля Ренн. Це, звісно, мої друзі та рідні які повсякчас хвалили мене і допомагали притлумити внутрішнього критика. Мій чоловік Андрій і мої творчі донечки Ксеня і Настя, які були першими, хто коментував текст та ілюстрації. Вдячна усім неймовірно!
А ще вдячна бабусі Стефі за те, що вона була у моєму житті. І була саме такою.
