Випадковості не випадкові?

На вихідні їздили в Карпати – дводенний похід на Боржаву з ночівлею на полонині.

Вже по дорозі додому, прокручуючи в голові події останніх двох днів, зрозуміла, що практично вся поїздка складалася з дуже влучних випадковостей.

Почнемо з початку: п’ятниця пізно ввечері, ми вирішуємо їхати в Карпати. Отак-от, експромтом, без будь-якої підготовки. Проблема номер один – в нас немає намету. Заходжу в аську, пробігаю очима список онлайн контактів – оп, Славік. Пишу йому. І що ви думаєте – так, в Славіка є намет, навіть 2. Близько півночі (!) зустрічаємося з Славіком на Сихові і проблема номер один вирішена.

Наступна вдала випадковість вже в Карпатах, коли прибуваємо в Воловець. Перед тим як вирушати в гори треба десь пристроїти машину. Зупиняємося одразу за переїздом, роззираємось. Місцеві люди ідуть з вінками на цвинтар (День всіх святих, поминальний день), застати господарів вдома буде тяжко. Назустріч ідуть дві жінки, питаюся як найкраще іти на Великий Верх. Перекидаємось двома словами і виявляється, що одна із жінок – власниця Колиби, точно біля якої ми зупинилися, пускає нас лишити машину.

В дорогу. Виходимо за село, роздоріжжя. Карти з собою нема, бачимо далеко вгорі гору і метеостанцію, які нам треба обійти по траверсу. Не встигаємо “почухати рєпу”, як нізвідки з’являється дядько з рюкзаком. “А я теж на ВВ, ідемо разом!”. Дивина, година вже пізня, майже обід- чого б йому тут блукати, електричка з самого ранку приїжджає.. Але ні, саме в цю пору він повинен був з’явитися і підказати нам дорогу!

Ну і остання щаслива випадковість – вже вкінці походу. Спускатися з хребта вирішили не тою самою дорогою, в Воловець, а по іншому відрогу – до села Гукливе. В село добралися вже затемна, година шоста. Замучилися страшно.. а до Воловця – ще кілометрів 11.. Молода жіночка біля хати каже, що автобуси вже не ходять, а єдиний таксист якого вона знає в селі – вже десь поїхав. Похнюплено ідемо далі, підходимо до магазину, біля магазину машина. Вивідуємо що водій чекає на пасажирів, які наразі банячать в магазині, ..але впринципі може довезти нас до Воловця!

Скоренько добираємось до Воловця, вечеряємо і біля сьомої години вечора вже повертаємо на Львів. Похід закінчився успішно завдяки низці дуже доречних співпадінь.

Якби Славік чуть раніше пішов спати, а не висів в асьці, то невідомо чи знайшли б ми спорядження; Якби не жінка, яка точнісінько в той момент проходила мимо, то ми могли б ще довго шукати стоянку; Не йшов би той дядько на ВВ – ми б могли запросто вибрати неправильну дорогу; ну і нарешті – не знаю як і коли ми б дочвалали з Гукливого до Воловця, якби не той водій і не люди, що затримувались в магазині!

А так все сталось саме тоді, коли мало статись. Хіба можуть бути ці випадковості – випадковістю?

п.с. А ще серед яскравих образів цього походу: Поле битви казкових людей-дерев з Володаря кілець – цілий схил покритий древніми пеньками; мохнаті чорничні боки Боржави, всипані терпкими червоними ягідками кам’янки; Голий ліс на рудому килимі з листя, і дорога по коліна в листі; Моторошні звуки вночі, схожі на чиїсь кроки; Теплий чай посеред чорноти Карпатської ночі; Нова гасова лампа під куполом намету;  Ранковий карпатський пейзаж і запах; Гаряче вино на вершині Великого Верху; Висока трава, в якій можна лишитись назавжди; Захід сонця за хребет; Вогні кладовища в Гукливому; Сороміцькі коломийки по дорозі на Воловець; І на прощання – дядя Юра (з його сином Сашою з Лісотєху, якого чекає передача від татка) і солений чай.