Іноді в житті наступає штиль. Коли дні, схожі один на одний, пропливають якось непомітно, як кадри фільму, який ти дивишся зі сторони. Коли не знаходиш в собі сил і бажання починати щось нове. Довгі ряди “туду”-шок і старих ідеї безнадійно дивляться на тебе з листочка, без жодного шансу завоювати твою увагу.. І навіть якщо ти намагаєшся змусити себе сісти за справу, яку давно планував, то все-одно вона не клеїться, бо голова якась не та, і думки летять зовсім в іншу сторону, і хочеться опинитися десь в іншому місці, де не треба себе ні до чого змушувати…
І ти ніби чекаєш, що ось-ось хтось підніме сигнальний прапорець, і життя знов закрутиться-забурлить; що прозвучить перший звук грому і штиль знову зміниться на продуктивний шторм, в якому ти почуваєшся значно краще.. ..але поки той звук не прозвучав, ти продовжуєш перебувати в стані бездіяльного штилю.
.. саме такий штиль в моєму плаванні останні декілька тижнів. На роботі визначається подальша доля моїх проектів і моя подальша доля на потенційних нових проектах. Займаюсь одним видом діяльності чи іншим? їду в відрядження чи залишаюся вдома? планую відпустку чи ні?.. Від мене зараз мало що залежить. Стан невизначеності, підвішеності і небажання планувати і починати робити щось нове, що може леко поламатися, коли хтось таки визначить мою “долю” остаточно.
Я все чекаю свого сигналу. Щоб знову почати рухатись. Щоб “загорятися” новими ідеями, і реалізовувати їх. Щоб бачити, що попереду і правильно заряджати себе на продуктивну роботу.
А поки що гойдаюсь. І мало пишу на блозі. Бо в мене повний штиль. Я в очікуванні змін.
п.с. .. навіть на велосипеді ніяк не виїду на роботу, бо погода так само не може визначитись, чи дощити їй чи ні… 
як я вас розумію, чудово розумію
А в мене такий шторм, що ой ой ой. Учнi чують весну i в них бурлить енергiя, якою заряджаюсь i я. Правда iнодi вона негативна, але то таке. Iнакше я б не вижила з моїм ритмом життя коли день триває 19-20 годин на добу))
П.с. i знов почалась ностальгiя за старою роботою. Вже рiк i мiсяць як вiддiл розпустили. Я так за всiма скучила, а зiбрати не вдається. Найбiльше сумую зранку, бо як ранiше до 9 не поспиш.
Не розумію, чому так багато людей мучиться, коли наступає той самий штиль. В людей життєво-активних зразу совість починає мучити: йой, життя проходить, час дарма витрачається, а я нічого не роблю, так не можна, це на мене не схоже і так далі в тому ж стилі пускаються соплі
колись і я так. коли в мене було творче піднесення, то я страшенно хвилювалася, що рано чи пізно цьому прийде кінець і прийде депресія – така мила і добра тьотя, яка мучить і мучить. А ще якось перед очима стоїть весела тваринка – зебра. Бо всі кажуть, що життя – то зміна чорних і білих кольорів, а далі повна дупа.
А насправді все набагато простіше. Відсутність творчої наснаги потрібно адекватно сприймати, бо це ніби своєрідний сигнал, що потрібно зупинитися, відпочити, полінитися, повалятися в ліжку, одним словом в такі дні справді не треба нічого робити. Інакше уявіть собі, якби ми постійно гнали кудись, бо треба стільки всього перепробувати, переробити…так довго не протянеш. Та й після того штилю якось і сил більше буде і ідеї нові зявляться
гарантую
2dyak: нічого собі штиль, цілого ровера зібрав!
2zymova: нічогенький такий розклад дня.. 19-20.. ти просто самурай якийсь…
2toyen: та, власне, я не дуже депресую через штиль.. хіба трохи. намагаюся ставитися до всього по-філософськи і не злитись на себе за повну бездіяльність
chrishoneybee
нє просто робота+підробіток+танці+різний режим з коханим і доводить жертвувати сном в будні))
нам „київським мажорам“© відпочивати ніколи)))
Штиль обовязково пройде
все проходить. А ти за той час відпочинь!
Хр, ти що рекламу не бачила?
– Замахав той штиль.
– Як я вас розумію.
– Та ні не розумієте, он ви ровера нового зібрали.
– Чудово розумію, в мене був штиль, але я прийняв вікодін* і зараз все гаразд
* – навіяно останьою серією хауза, де фурман** і тауб закинули по 2 вікодінчіка, і торчали
** – випускник тернопільської мед академії
дякую, друзі.
заковтую віртуального вікодина і насолоджуюсь весняним штилем …який, здається, потроху-потроху розрухується..