Про дідуся Михайла. В скарбничку спогадів.

Цього тижня поховали Андрієвого дідуся. На одну людину в нашій родині менше.  Коли діти дізналися, що їхній прадідусь Михайло помер, то ми разом домовилися вибрати улюблені спогади про нього і, будь-що, зберегти їх у пам’яті. Як кадрики зі старих фотоплівок, які роками зберігаються у спеціальній шухляді…

Ось наш дідусь гуляє з Ареєм, батьківською вівчаркою. Цих двох пов’язує міцна дружба і ціла купа драматичних пригод, з втечами, викраденнями і собачими бійками. Дідусь невисокий, засмаглий і сивий. На ньому завелика червоно-чорна куртка (доношує після внука) і незмінний улюблений кашкет.

Ось він дивиться через великі совині окуляри, і невпевнено усміхається, бо недочув останньої фрази. В нього поганий слух, тож говорити треба голосно, повільно і розбірливо. Водночас, він чудово схоплює фрази Насточки, яка тільки вчиться говорити, радіє її новим словам.

А ось він дзвонить мені на мобільний. Шукає куди поділися діти, обдзвонює всі телефони. Все життя він прожив під одним дахом з донькою і, здається, так і не визнав, що вона вже давно стала дорослою і самостійною. Дідусь завжди тривожиться за всіх, може навіть надміру. “Ти чому не їж?”, “Чого Андрій кашляє?”, “Де були вчора, коли я дзвонив?”.

Дідусь їздить за кермом старого “запорожця”, який вже ледь тримається купи, але миліший за всі машини світу, навіть за новішу “Славуту”, яку настійливо пропонують діти. У цьому “запорожці” колись вчився їздити маленький Андрій. Сидячи на колінах у діда.

А тут дідусева кімната. Як музей минулих часів. Зі старезним, але досі справним телевізором (до нього ще є кілька пультів перемотаних ізолентою). З ліжком, обкладеним дідусевими речима. Шафою, повною спогадів. Господар цієї кімнати не любить викидати речей. “Це ще можна відремонтувати“, “Це ще пригодиться“. Мені подобається, що він носить мою стару сорочку, ще ту латану-перелатану, яку я брала колись у походи Карпатами. Кожна стара річ має шанс на друге життя, коли потрапляє до дідуся Михайла.

Якщо попросити, дідусь може дістати альбом з чорно-білими світлинами і з гордістю показувати на них свою жінку, яка давно померла, коментувати кадри з поїздок, усміхатися молодій версії себе. Але ще цікавіше, якщо розпитати в дідуся Михайла про серіал, який він зараз дивиться. Одну з тих мильних опер, які показують по телевізору. Він детально пояснить закручену сюжетну лінію, похвалить акторський склад і нагадає о котрій годині треба дивитися нову серію. “А завтра вранці буде повтор! Подивися, там багато всього цікавого!“. Дідусь любить дивитися телевізор і щоразу агітує нас частіше його вмикати.

Ось дідусеві Михайлові вже майже 80, а він досі працює. Слюсарем. Виточує деталі до машин на замовлення шефа  і різну дрібну всячину на замовлення внука. Зарплати свої він не дуже тратить — які там в старої людини витрати. Зате кожен з нас до дня народження отримує (без права відмовитись!) конверт з немаленькою сумою. 

А в самого дідуся є два дні народження. Справжній — на католицьке Різдво, у грудні. І по документах — десь у червні. “Так вже мене записали… на півроку пізніше“. Дідусь не святкує жодного з днів народжень, але мені подобається приходити на “справжнє”, робити йому сюрприз і дарувати різні дрібнички. Найвдаліший подарунок — завеликі (але теплі!) тапки “Sport”, з якими він вже не розлучається.  

Насправді, ми нечасто бачимося, хоч і живемо зовсім поруч. Він, як багато старших людей, живе у своєму темпі і вимірі, а ми з Андрієм та дітьми — у своєму. В дідуся є його велика родина в селі (Михайло —  один з чотирьох рідних братів), є церковні справи, у теплу пору є дача. А в нас — свої нескінченні справи. Та щоразу, коли ми приходимо до батьків, я бачу, як щиро дідусь радіє нашому приходу. 

Я не знаю, який з цих спогадів улюблений. Але точно знаю, що запам’ятаю дідуся Михайла усміхненим, бо він майже завжди до мене усміхався.