Зовсім несподівано у нас організувалася зустріч однокласників з ліцею (2001 рік випуску). З тої нагоди я захотіла “підняти архіви”, знайти старі фотографії та пригадати, як воно було. У батьків відкопала свою стару “коробку спогадів”. Ще зі шкільних часів я зберігала там різні пам’ятні для мене речі: листи, записники, листівки, бірки від чогось, квитки на транспорт, валентинки, пісенники, навіть знайшла кілька пасм волосся хто-зна-якої давності 
Коли після весілля переїжджала жити на нове місце, то, логічно, лишила все в батьків – ніхто не волочить у нове життя міх минулих спогадів Так і лежали всі ті писульки в коробці з-під взуття – не читані більше ніж 15 років…
А сьогодні я вибірково переглядала дещо із тої коробки спогадів. І тепер маю дуже особливий, філософсько-життєвий настрій. Думається про відносність речей, про суб’єктивність сприйняття цього світу в кожен неповторний момент нашого життя. Про гострі враження, речі що перехоплюють подих, коли ми ще зовсім діти. Про “проблеми життя і смерті” підліткового віку. Про відчуття “цей світ біля моїх ніг” часів буремної юності…
Кожна з тих миттєвостей формувала людину. Ту, що у свої 30+ часто почувається нудною і старою, “битим горобцем”, якого важко чимось здивувати, а тим паче так вразити, щоб перехопило подих…
Я читала наші короткі повідомлення-“чати” з подругами під час уроків (які там смс-ки, які там соцмережі, тоді все на клаптиках паперу передавалося туди-сюди. Репліку пишу я, репліку – ти :)) і спогади виринали ніби нізвідки, такі яскраві та чіткі, ніби це діялося вчора. Такі ж реальні, як оця, теперішня мить. Стовідсотково справжні. Не тіні колишнього життя, а життя як воно було, і є, і буде…
Яка частина мене сьогоднішньої вже була мною 15 років тому? Наскільки сильно змінилося означення того, хто я така?..
З одного боку, кидаються в очі зміни, здається, що світ сто раз перевернувся, що мене тепер цікавить зовсім не те, і пріоритети інші, і звички, і можливості… А з іншого боку дивує й інше — що я легко впізнаю себе теперішню у тодішніх жалях, радощах, словах, вигадках.
“Ми ходили (в бабусі) в поле. Було багато снігу і ми витоптали ногами напис: “УРА!“. Це було у 1999, але здається такою ж кльовою ідеєю і зараз, у 2016 (попри всю мою зашкарублість тридцятиоднорічної тьоти) УРА!!
“Ми колядували і я навіть заробила гривню!” – усміхає мізерність суми, але емоції впізнаються, хіба не з тим самим азартом я затіяла свій цьогорісний фетровий “Вертеп на столі” – щоб вдосталь наколядуватись і може й копієчку заробити… 
“Придумай любий щоденнику, що мені вдягти на завтрашнє свято…“, – ага, і мені ще, будь добрий, підкажи що вбирати на зустріч однокласників, щоб почуватися впевнено і зручно, плюс бажано виглядати не набагато гірше ніж 15 років тому …
А ще після екскурсу в минуле, помічаю як змінюється широта моїх поглядів, ніби відкривається нова перспектива. Звідкись береться нескінченний запас емпатії і симпатії до всього людства… Розумієш які ми всі одинакові — у своїй “людськості”, у своїх життєвих циклах, у дрібних-дрібничках (кожного своїх, але все ж), за які чіпляємося, з яких вибудовуємо свій світ, оте “сьогодні”, яке і визначає поточну версію нас…
І раптом стаю набагато ближчою до своєї 4-річної доні, яка за якусь мить (в життєйських масштабах), стане 30+річною і може, як пощастить, зможе пригадати один-два-три спогади з 2016. І до моїх батьків, на чиїх очах розгорталися багато з тих “битв”, про які я 15-річна писала в щоденнику. Батьків, які нажили +15 років, але в моєму сприйнятті лишились такими ж “монолітними”, “аксіоматичними”, як були завжди. І до сестер, які ніби дзеркала росли/ дорослішали/ змінювались синхронно зі мною, все одно залишаючись тими самими, рідними і зрозумілими…
Одним словом, у такі вечори вдається ніби подивитися фільм про своє життя – дещо у пришвидшеному режимі, щось навпаки у slow motion, смакуючи кожну маленьку детальку. Подивитися і багато речей/ подій/ людей побачити по-іншому. А все завдяки банальній коробці з “артефактами минулого”.
Тож пишімо листи і писульки, листівки одне одному (з нестандартними привітаннями від душі!), даруймо зроблені власноруч подарунки, збираймо рідкісні фото кадри і бережімо всі ці речі та спогади. Прийде день, коли буде неймовірно приємно відкрити коробку і “подивитися фільм” про своє довге і цікаве життя…
І я збираю всяке…хлібні крихти. Часом вони хоч й покликані вести в екскурсією минулим, а насправді розкривають очі на теперішнє. І я маю таку коробку на Панча, ось залізла якось…а потім півночі не могла заснути від думок – не архаїчних, а про те, якою я є людиною: була тоді і є зараз. Здавалося, що я щось наче зрозуміла, а може просто теж настрій такий був. Спогади-спогади