Закарпатські мотовихідні

Нарешті маю можливість розповісти про наші захоплюючі вихідні в Закарпатті.

Час подорожі: 2 дні (неділя-понеділок)
Кілометраж: 667 км
Транспорт: мот

Чесно кажучи, після першого болісного досвіду, моя п’ята точка дуже довго вагалася чи їхати кудись далеко на мотоциклі.. Розглядалося багато маршрутів (Кам’янець Подільський, Білорусія, Острог, Молдова, …), зрештою вирішили їхати в сторону Закарпаття – там і дорога хороша, і подивитися є на що.

Неділя ранок. Десь по дев’ятій виїждаємо на нашій кометі (Hyosung Comet) – я, чоловік і великий рюкзак в мене за спиною. Їдеться гарно, на вулиці свіжо і сонячно. По дорозі прикольно співати собі в шлемику в повний голос, підспівуючи вітру.. Дорога майже ідеальна, випробовую різні посадки, пробую не заважати допомагати керувати мотом на поворотах, махаю рукою зустрічним мотоциклістам (так-так, бути пасажиром мотоцикла це не коники ліпити :)).

За якихось пару-трійку годин прибуваємо до села Плав’є, де зупиняємося перекусити в придорожньому готелі-ресторані “Плай” – поїсти першого і випити їхнього фірмового чаю з медом. Ресторан дивує ідеально доглянутою територією з альпійськими гірками, клумбами, фонтанчиками та іншими предметами ландшафтного дизайну. Кухня і обслуга – також на найвищому рівні.

Їдемо далі. Пейзажі навколо – просто фантастичні: дорога серпантинами, гори, пишна зелень, голубе небо з хмаринками, як з відкритки. По дорозі зустрічаємо багато велосипедистів, декого з них шкода, бо ближче до обіду стає спекотно, і вони тяжко пихтять на підйомах, коли ми пролітаємо з вітерцем мимо. Але приємно, що наша молодь все більше звикає до активного відпочинку!

Потроху заїжджаємо в Закарпаття, проїжджаючи через села вітаємося зі зграйками дітлахів, які щиро махають руками, підстрибують і щось радісно вигукують.  Може то тільки здається, але схоже місцеві діти часто бачуть мотоциклістів, і знають, що серед серйозних байкерів прийнято відповідати на привітання помахом руки в шкіряній рукавиці…

Ландшафт потроху змінюєьться, гори переходять в рівнину – і справді ми вже ЗА Карпатами Тут помітно тепліше, справжнє літо, люд вже ходить виключно в  майкаx, шортах і шльопках на босу ногу. На зупинках стає спекотно в подвійних штанах, нетерпиться знову вилізти на спину байка і охолонути.

Одна із зупинок, вже ближче до вечора, в Ізі, де хочеш-не-хочеш доводиться спілкуватися з місцевими підлітками, які буквально вилазять на мотоцикл, випитують про все на світі своєю дивною говіркою і слізно просяться прокатнутися. З боєм відправляємось далі до нашої першої туристичної атракції – страусиної ферми під Хустом.

На фермі нас зустрічає господар – пан Володимир, в нього вже купа туристів, але він встигає всім розповісти основні факти про своїх улюбленців. Виявляється страуси живуть 75 років, сім’ями по троє (один страус і дві страусихи), самочки несуться раз на два дні яйцями в 30 раз більшими за куряче. Їдять переважно траву, якою можна погодувати пташок прямо на місці. В пісок голову НЕ ховають – “подивіться які в них гарні очі! як можна їх в пісок!” – пояснює пан Володимир. Взагалі, видовище досить кумедне, можна довго спостерігати, тим більше що на тій фермі за останні 7 років вже виросло декілька десятків птахів, кожен з яких має своє ім’я і свою істoрію – варто тільки поцікавитися у господаря!

Зрештою знову стає спекотно сидіти на місці і ми рухаємося до Долини нарцисів, де застаємо цілу купу народу, автомобільні корки і – що не може не тішити – нарцисові поля в самому розквіті. Знаю, багатьох цьогорічні нарциси не дуже вразили, мол сподівалися побачити набагато більше… А одна пані взагалі скаржилася колєжанці “щось тут нецікаво, могли б і клумби якісь зробити, і різні види нарцисів посадити…”, не розуміючи, що унікальність в тому, що ці нарцисики дикі і самі собі ростуть там де хочуть. ..і там де їх не витоптують і не виривають дикі туристи   На мою думку, ця долина варта того, щоб її побачити.

Повертаючись до свого моту застаємо сюрприз – два жирні байки-чопери запарковані акурат біля нашого. Незабаром приходять і власники – в шкіряних штанях, сережках у вухах і серйозними виразами обличчя. Ми швиденько перекидаємося парою слів і поспішно вирушаємо далі, трохи зніяковілі від компанії таких серйозних дядьків.

Далі – пошуки ночівлі. В Хусті ночувати не хочеться, там кажуть мало нормальних готелів, а тим більше з власними стоянками для нашого коня.  Тому повертаємо у напрямку на Мукачево і отаборюємося в селі Вільхівка, в готелі “Зелений гай”, де найдорожчий номер-люкс коштує 200 грн. Тут є все для щастя: гаряча вода, чиста постіль, можливість поїсти і навіть екслюзивна послуга для нас – запаркуватися просто в фойе під наглядом сторожа.

Приймаємо душ і йдемо вечеряти в кафе “Зустріч”, що поруч з готелем.  Нам пропонують присісти надворі, або “в лісі” – виявляється на схилах пагорбу розкидано кілька затишних альтанок, направду посеред лісу.. Атмосфера нагадує літнє курортне містечко,  насичені пахощі акації, цвіркуни, музика, розмови і сміх у сусідніх альтанках, вогні села і неповторне вечірнє повітря після спекотного дня. Їмо м’ясо з мангалу, запиваючи пивом. У тілі відчувається приємна втома… в голові жодної серйозної думки. Задоволені і знесилені ідемо спати.

Вранці прокидаємося під звуки сильної зливи, яка тримає нас в ліжку довше. Нарешті ближче до  години десятої випаковуємося з номера, перекушуємо канапками з чаєм в їдальні готелю (до речі слово “канапка” дівчині на барі було невідоме, довелося бутерброди замовити :)). До того часу дощ закінчується, і залишає по собі лише неймовірну свіжість і вимиту дочиста дорогу.

Їдемо в Мукачево, щоб погуляти по Замку паланок. Нас зустрічає приязний дідусь на брамі, який пропонує залишити всі свої клунки і шоломи в нього, щоб не тягати все в руках.

Гуляємо замком, тішить його гарний стан, побілені стіни, доглянуті рослини, вперше бачимо залізного птаха, встановленого на одній з терас минулоріч. Купуємо ще один магнітик в колекцію на холодильнику. Нагулявшись досхочу, купуємо морозива і повертаємося до мотоцикла.

Аж тут – знову сюрприз! Біля нашого червоного Хюса стоїть ще один – чорний!!! Таке враження, що двоколісних притягує якась дивна сила!
За декілька хвилин вже знайомимося з власниками – приємною парою зі Львова, причому дівчину звати Христя! Чоловіки тут же починають обговорювати теми мотоциклетно-технічні, а ми – дві Христі – теми пасажирсько-життєйські   Назад, звісно, вирішуємо їхати разом.

По дорозі заїжджаємо в Чинадієво, щоб погуляти біля місцевого палацу 18 століття, тим більше, що палац (теперішній санаторій Карпати) оточений гарним парком зі ставком і лавочками для відпочинку. Тусуємося-спілкуємося. Потрохи збираємося на Львів.

Їдемо швидко, швидкість задають наші нові знайомі, що їдуть попереду. Наздоганяємо дощову хмару, дрібненький дощик потрохи сильнішає, ми утепляємось, але моя, незахищена від дощу, попа скоро починає відчувати прохолодну вологу.. Їхати під дощем цікаво, раз за разом треба протирати рукавичкою візор, хоча загалом  в шоломі почуваєшся комфортно і захищено,  як у власному автомобілі. Повітря – свіже-свіже.. Відчуття неповторні…

За деякий час дощ вщухає, виступає сонечко і ми сохнемо просто на ходу. Востаннє зупиняємося надовго в Стрию, на місці стоянки фур – підкріпляємося ковбасками по-домашньому і гарячим чаєм. Настрій у всіх відмінний, вийшли (майже) сухими з такої авантюри! Більше дізнаємося про своїх подорожніх – вони скоро одружуються і збираються в мотоциклетну подорож до Чорногорії… Сміливі, це надихає.

Хотілося б спілкуватися ще довго, але вже вечоріє і ми долаємо останні 60 км до Львова, прощаємось на роздоріжжі кільцевої дороги і вже кожен мотоцикл котиться в своєму напрямку додому.

Ось такі Закарпатські мотовихідні, що точно запам’ятаються надовго.

п.с. Звиняйте за трохи довгенького звіта, то під впливом Дякових опусів, мабуть.. сама писати втомилась