Пішконя — то любов

Цьогоріч у нас з Андрієм сталося багато походів в Карпати, весна і літо були в тому плані чудесними. А найпрекраснішим походом зі всіх був наш маршрут вздовж хребта Пішконя. Настільки прекрасним, що я твердо вирішила розповісти про це місце на “Жовтих окулярах” (sun)

Не знаю чому, але про хребет Пішконя мало хто говорить, ми й самі, попри весь наш мандрівний досвід, вперше почули цю ніжну назву не так давно. І дарма, адже за красою та мальовничістю ця місцина цілком може конкурувати з усім відомими хребтами Боржавою та Чорногорою.

Пішконя — хребет в Українських Карпатах, у гірському масиві Ґорґани (Внутрішні Ґорґани). Хребет розташований у південно-східній частині Міжгірського району Закарпатської області.

Хребет простягається переважно з північного-заходу на південний схід. Проте його східна частина «повертає» на південь і навіть на південний захід, утворюючи велетенську дугу довкола верхів’їв річки Герсовця (ліва притока Тереблі). На південний схід від Пішконі розташований хребет Стримба, на схід — хребет Передня. Ті хребти відділені від Пішконі долиною річки Сухар.

Наш дводенний похід Пішконею починався зі села Синевир, а завершувався в Колочаві. Підйом на хребет зі сторони Синевиру дуже пологий та приємний, через ліс. Коли несподівано виходиш з тієї стежки на спину Пішконі, то не віриться, що видерся так високо такими малими зусиллями. І тут же в тебе стається приступ ейфорії та вселенської любові до цього світу від побачених краєвидів (sun)

Хребтик з цієї сторони весь м’який та шовковистий, вкритий травами подібно до Боржави, тільки гребінь його значно вужчий, гостріший. Стоїш на вершечку, по обидва боки доволі стрімкі схили, далеко внизу видно села, ліси, річки. Йдучи, по тому хребті, почуваєшся королевою цієї планети і хочеться або співати, або фотографувати все навколо, або без перестанку усміхатися, аж до болю в щоках 🙂

Крайня вершина з цього боку так і називається — Пішконя, а за нею йдуть Ясеновець, велика Гропа, Негровець, та гора Горб, під якою ми запланували переночувати в наметі. Кожна наступна гірка вигулькує несподівано, вершини розміщені ніби по зигзагу і завдяки цьому кожні півгодини міняється картинка, яку ти бачиш. Оця дивна особливість Пішконі зберігалася і на наступний день мандрівки і ми з чоловіком жартували, що все як у комп’ютерній грі: за кожним поворотом відкривається новий рівень з іншою локацією.

Щоб пройтися з Пішконі до Горба треба відсили дві години дуже розслабленим темпом (скажімо, збираючи по дорозі сміття), підйом на хребет теж зайняв біля двох годин, тож у своєму таборі ми були вже в обід (дорогу зі Львова ми подолали ще напередодні, а ночували в селі). Андрій спочатку засмутився (він більше любить коли валиш як кінь зранку до вечора і потім з ліхтариком розпаковуєш манатки  😆 ), але мені такий варіант дуже підходив. У мене була чудесна нагода повторити оте щастя з університетських часів, коли можна всістися дупцею просто в чорничник і неспішно кидати ягідки собі до рота, споглядаючи небесної краси краєвиди. У такі моменти дивним чином сповільнюється час і втихомирюються думки в голові… (mmm)

   Христя — натхненний збирач пластику

Десь так, мабуть, виглядає рай  (angel) Навіть не зважаючи на повні кросівки лусочок з трави після такою “офроаду”  😀 

Наше місце таборування було в затишній заглибині, на повороті хребтика, який ніби обіймав нас з трьох сторін, а з четвертої сторони турботливо залишив прогалину, щоб ми могли роздивлятися долину з крихітними хатками, розкиданими то тут, то там. Окрім нас нікого не було, від самого ранку ми зустріли всього одну пару туристів, що йшли назустріч та кількох місцевих “чорничників”, які виїжджають сюди на мопедах. До слова, наступного дня ми взагалі нікого не зустріли. Але тим краще! Весь світ був нашим  8)

Наш наметик — ота жовтенька цяточка акурат по центру кадру  (mmm) 

А ота людитнка в білому справа  — то щаслива я!  (sun) 

Того вечора ми ще збігали без наплечників на гору Барвінок, яка нам дуже сподобалася. Вона з тих гір, де стежечка в’ється між кущами, деревами, каменями, а вершина схожа на таку собі кімнатку оточену рослинністю. Затишно, дико якось і ще така повстанська атмосфера, бо навколо безліч варіантів для сховку чи засідки 🙂 Водночас панорама з вершини Барвінку просто розкішна!

Повернувшись до табору, повечеряли, розвели багаття, я трохи подримбала. Довго не хотілося йти в намет, так добре було лежати горілиць і дивитися на безхмарне, засіяне зорями небо, в отій підківці хребта, який нас огортав. Шкода, я не вмію робити гарних нічних фотографій, а то б показала вам, як гарно було видно молочний шлях, і всі сузір’я, і всі зірки. А вранці ми таки змусили себе встати рано-рано і видертися по стежці на хребет, щоб побачити схід сонця по іншу його сторону. І це теж було чудесно.

На другий день ми мали ціль пройтися до полонини Дарвайка і спуститися в Колочаві. По Андрієвій карті виглядало, що це зовсім близько і за планом ми вже за кілька годин мали б бути внизу, якраз вчасно, аби не застати грозу, яку впевнено заповідали у цьому районі всі синоптики. Насправді, все вийшло троха не так. Але не буду забігати вперед…  😉

Перш ніж рушити в сторону Дарвайки ми зробили невеличкий гак — повернулися до Негровця, де на схилі було хоч якесь джерело. Поповнили запаси води і траверсом, вже з іншої сторони хребта почали рухатися по наміченому маршруту. “Інша сторона хребта” виявилася справді зовсім іншою. Якщо справа була трава-трава і коні, які її мирно жували, то зліва виявились густі чорничники, каміння, ялиночки, ялівець та жереп. Черговий новий рівень нашої гри — з новими заставками 🙂 Ця частина маршруту не була маркованою, тож треба було уважно пильнувати стежку. Отож, Негровець ми траверсували, а далі було кілька милих безіменних гірок, більш кам’янистих, правдиво “ґорґанських”. По дорозі було ще вдосталь чорниць, дикої лохини, і вже достиглої (кінець серпня) кам’янки. В обід добре припікало, на привалах ми роздягалися мало не до гола і підставляли животи сонцю…  (sun)

Мені знову було безтурботно і щасливо, от тільки Андрій мій потрохи починав непокоїтися, адже пройдена нами відстань у його GPS трекері чомусь виглядала дуже малою, порівняно з залишком, який був попереду. Перевалило за обід, грози обіцяли в околі третьої години, ми трохи піддали ходу.

Потрохи ми підходили до гори Ясновець (вочевидь, побратим ЯсЕновця, який ми проходили напередодні). По плану треба було хитро обійти її збоку, потім, не піднімаючися на вершину, вийти на стежку та хребтом спуститися аж донизу. На практиці Ясновець виглядав дуже епічно, з немалим перепадом висоти, неприступний і навіть моторошний, зважаючи на грозові хмари які вже починали збиратися над нашими головами. Пригадую біля підніжжя гори, обабіч стежки стирчали дві поодинокі ялини, ніби ворота в Мордор, які чекають на своїх хобітів…  😀

Роздивляючися здалеку схили Ясновця, ми намагалися вгадати у якій з його складок буде джерело, а вже незадовго проходили тими складками серед плантацій лопухів, заростей чорниць та розсипу карпатських квітів. Локації та краєвиди змінювалися з такою ж регулярністю. Зустрічалися нам і непрохідні хащі, і патики у вигляді звірів, і повалені дерева-місточки замість доріжки. Нарешті ми вигулькнули десь з іншого боку від вершини Ясновця і от-от мали вийти на хребет ..якби не згубили стежки. Точніше, стежка була, але не та, бо раптово обірвалася, ще й на кількасот метрів нижче ніж треба… Довелося добрих хвилин тридцять дертися вгору по крутому схилу, через траву, чорничники і камені, лізти практично на чотирьох. Трапився рівень підвищеної складності, так би мовити  😕

Зате краєвиди… Гори вкриті густими лісами насиченого смарагдово-зеленого кольору, дикі на вигляд, як заповідники десь в Канаді чи Америці. У якийсь момент над нами пролетів гелікоптер і ми жартували, що могли б легко забацати тут фейкове відео, ніби то ми “hiking in far-far-away National Park”, а не в рідних Карпатах  😛

Тим часом вже почало добряче гриміти. Заки ми повернулися на “путь істинний”, на небі назбиралися дві темнющі хмари, які проливалися дощем то тут, то там, і рухалися акурат в тому напрямку, куди прямували (тобто шпандьорили так швидко, як могли) ми з Андрієм. Ще за деякий час почало накрапати. Полонина Дарвайка виглядала як з листівки, як і вся та брагословенна Пішконя, а гребінь мала ще вужчий і гостріший ніж всі попередні. Не найкраще місце для зустрічі з грозою, нікуди особливо не втечеш. Нарешті ми сховалися у невеличкому хвойному гайку, і навіть думали перечекати там трохи і перекусити, але в тій мокроті було годі відкрити наплечник. Тож ми рушили далі і, вийшовши, з-під укриття смерек наштовхнулися на… велетенський оббитий металом хрест! А за нами — гримить і блискає раз за разом!!!

І тут мене не на жарт пройняло. До цього моменту я спокійно, ба навіть з усмішкою сприймала Андрієві страшилки про перспективу злапати блискавку, але під тим бляшаним хрестом мене взяв такий страх, що ноги самі понесли мене вниз. Я оббігала з добрим запасом кожне поодиноке дерево (ой мамо, деякі з них ВЖЕ чорні-погорілі!!), не тримаючися стежки, через високу траву. Байдуже що ноги промокли наскрізь (бойове хрещення нових кросівок трейл-ранерів!), байдуже що за спиною наплечник, тільки серце стукає і боязко озиратися на всю ту феєрію, що заполонила небосхил…

А далі ми добігли до лісу, а значить обійшлося. Мокрі, голодні, але в безпеці. Прийшли до тями, утеплилися, перекусили. Гроза погриміла-погриміла і полетіла собі далі. Коли виходили біля села, то дощ вщух, долина купалася в променях світла, блистіла річка, мукали корови і на серці було радісно і спокійно. І навіть бляшаний хрест, який виблискує на горбі, як нова монета, щоб всі-всі його бачили, вже виглядав більш миролюбно.

Одним словом, Пішконя — то моя нова любов. Такого концентрату краси, емоцій і цікавих локацій важко зазнати за час короткого походу на вихідні. Єдина ложка дьогтю — село Колочава, яке, попри всі його розхвалені музеї та принади, буквально потопає у смітті. Можете уявити всю іронічність ситуації, коли Христя пронесла зібраний на хребті пластик через всі бурі-негоди, щоб викинути його просто на обочину, бо тут тупо сміттєзвалище замість вулиці…  🙁

Але, як то кажуть, горі вищі за людей. І Пішконя тому доказ 🙂

п.с. Вірте-не-вірте, а це мав бути просто стислий допис-посилання на кілька корисних статей про Пішконю, які ми знайшли в інтернеті. Але, видно, я скучила за писанням, та й приємно було ще раз прокрутити ті всі спогади про ідеальні серпневі вихідні  😉  Хто дочитав до кінця, той молодець. А ось і ваш концентрат корисностей, як винагорода:

ПІШКОНЯ, НЕГРОВЕЦЬ, ДАРВАЙКА: МАНДРІВКА ПРИВОДОДІЛЬНИМИ ГОРГАНАМИ (17-18.11.2012)
ВЕРЕСНЕВА ПІШКОНЯ: ЗОЛОТА ОСІНЬ В ГОРГАНАХ (21-22.09.2013)
– Ігор Меліка, з фотографіями, хронометражем, приповідками  (clap) 

Маршрут №15 – Неперевершена Пішконя – сайт ПроПоходи, стаття з детальним путівником маркованого маршруту  (yes) 

Про наш похід на Пішконю (26-28 травня 2018 року) – авторства улюбленої Надії Віхастої. Трохи інший варіант походу, що годиться для груп з дітьми.

ГОРГАНЫ 2013 (ХРЕБЕТ ПИШКОНЯ) – не відомий мені автор, але маршрут точняк як наш, тільки у зворотньому напрямку і на карті все гарно позначено 🙂

п.п.с. Тільки давайте так, ви це все прочитайте, на вус намотайте, але іншим людям не розповідайте! 🙂 Хай ще хоч трохи Пішконя побуде не дуже людною місцинкою, тільки для нас з вами…  😉