Про лонгріди. І радість писання.

Сьогодні опублікували мою нову статтю на Букмолі – “Навчання тривалістю у житті: наскільки ефективна ваша мережа знань?“.
Це своєрідний підсумок по завершенні одного з онлайн-курсів, якими я розважалася ще взимку.  Власне, я відкрила “Жовті Окуляри”, щоб поділитися цим посиланням …і раптом зловила себе на відчутті, що СТРАШЕННО СКУЧИЛА за моїм блогом!  (angel) 

Це півріччя в мене загалом малописальне вийшло. Багато думалося, читалося, говорилося. А от писалося – мало. Я навіть свої ранішні сторінки закинула. Не писала ні собі, ні вам, нікому. Хіба подрузі паперового листа раз в сто років. Відчуваю, якими повільними стали мої руки і як неквапно з-під них зараз народжуються речення. Бо писання – то також навик, так само як приготування їжі, чи гра на гітарі. Не практикуєшся – і раптом цей білий простір починає тиснути своєю незаповненістю, слова неохоче складаються у кострубаті словосполучення, які ти мучиш і переписуєш по десять раз – то так, то сяк, то інак.

Якось так вийшло, що я  навигадувала собі багато внутрішніх цензорів на шляху від першого пориву “А написати б про…” і до готової публікації, якою можна ділитися зі світом. Пригадуєте, я розмірковувала про слід, який ми лишаємо онлайн? Мені ще залишили тоді у Facebook багато коментарів про те, що не варто аж так усе засерйознювати.  Мовляв, у Інтернеті можна і подуркувати, і поекспериментувати, і побути кимось іншим, а не обов’язково собою. Відтоді пройшов рік. Я й досі думаю, що не варто “смітити” онлайн чим попало, але водночас відчуваю, що свої критерії серйозності та відповідальності перед світом можна було б трохи послабити 🙂 Тим паче, що “Жовті Окуляри” – то місце для своїх, а не дошка оголошень для кожного перехожого.

Недавно зустріла дівчину, знайоме обличчя з ліцейських часів. Перекинулися парочкою слів, виявляється, вони з чоловіком живуть неподалік від нашої майбутньої домівки. Її усміхнене: “А я читаю твій блог”, – заскочило мене якось зненацька. Було і приємно, і ніяково. Я так рідко буваю на “Жовтих Окулярах”, що й забула про це дивне відчуття  – бути читаною 🙂 І то не десь, поміж оновлень стрічки в соцмережах, а тут, в себе “вдома”, куди вдруге люди приходять вже не випадково.

В цю мить я сиджу за столом і дивлюся на цьогорічний dreamboard, посеред якого красується великими літерами моє слово року 2018 – РАДІСТЬ. До речі, це ще одна річ, про яку мені хотілося розповісти, але чомусь далі чернеток справа не дійшла. Він красивий в мене вийшов, цей dreamboard: з фотографіями і вирізками, настроєвий такий, мені подобається. Майже по центру я приклеїла “летючі сторіночки”, маленькі аркуші ніби-то списані зверху-донизу дрібними літерами. Вони вилітають з голови примруженої і замріяної дівчини (ця ілюстрація уособлює мене саму), одразу видно, що їй справді радісно від цього “польоту думок”, перетвореного в тексти. Очевидно, у грудні, коли я вимріювала слово РАДІСТЬ, зв’язок радості і писання був для мене природним і зрозумілим. Навіть не знаю, чому наступні кілька місяців я зовсім забула користати з цього простого рецепту задоволення!

Інколи починає здаватися, що нікому вже не потрібні “лонгріди”. Що немає змісту у всіх цих складнопідрядних реченнях, довгих ліричних відступах, роздумах ні про що. В час, коли навколо стільки “конденсованої інформації” – рейтинги і вибірки ТОП-10; картинки з влучними підписами, що заміняють цілу статтю; фото із хмарками тегів замість тексту, у яких ми економимо навіть на пробілах, не те що на словах. Less is more, сказати мало але сильно, зробити так, щоб хоча б сотня людей це перепостили. Хіба має шанс бути прочитаною твоя “простиня тексту”? Посеред усього цього гамору та поспіху?  Здається, що блоги самітників-писак давно приречені на провал – вони програли свою битву соцмережам і копірайтерам, маркетологам, просувальникам, SMM-щикам.

Але часом, все інакше. Часом я натрапляю на чиюсь “простиню” глибокого і водночас простого тексту. На море слів, які мені близькі, які зачіпають за живе (нехай не всіх жителів цієї планети, але конкретно мене!). Буває, що таку статтю не піднімається рука поширювати далі. Не тому, що вона погана, а тому, що дуже особиста. Якщо написати до неї правдивий коментар “чим зачепило”, то вже не зможеш опублікувати цього для всіх. Але саме такі тексти залишаються в голові надовго. І тоді віриться, що битва за право бути читаними – триває, і добротні лонгріди ще мають шанси перемогти  (dance)

Я просиділа за цим текстом вже, певне, з годину, а може й більше. І за цей час сама не встигла зрозуміти куди він мене приведе. Думається собі та й пишеться. “Жахливе марнотратство часу! Як же повільно ти все-таки пишеш! А скільки всього ти могла б за цей час устигнути!”, – буркотить під ніс мій вірний внутрішній критик, невтомний борець за все раціональне, ефективне і продуктивне . Але як радісно примружила очі ота замріяна дівчина з dreamboard-у, яка також живе всередині мене  (mmm)

Шкода, що на годиннику – шоста і вже пора йти. На мене чекають в садочку діти, а потім усі ті пункти зі списку “ЗРОБИТИ СЬОГОДНІ”, які посунулися задля радості побути на “Жовтих Окулярах”. Мені було приємно. Сподіваюся, вам також 😉

 

 

п.с. До речі, про статтю на Букмолі. Я ж її так і не порекламувала як слід! Вона цікава. Там про те, як організувати свою власну “систему видобування знань із зовнішнього середовища”. Сходіть, почитайте, розкажете що думаєте 😉

 

 

п.п.с. Ну, і щоб зовсім задобрити критика і його: “Чуєш, ну стаття має бути хоч на краплю комусь корисна!!!”, – випадковий підбір авторів, які вміють зачепити мене за живе. Кожен по-своєму. Може, вам хтось сподобається:

• Прогулянки Стрийським парком – жінка, львів’янка, що пише про все. Про життя як воно є. Гарна літературна мова, близькі мені цінності.
• Психологічна студія “Лабораторія змін” – психолог Володимир Станчишин. Про типові проблеми, які болять в людей. Погляд зі сторони, якого часом бракує.
• Polinas Mommy – просто мама двох дітей. Трохи “гусьоподобний” стиль текстів, але з гумором. І правдиво.  Часом дуже посміхає.
• Silver Shadows – мій друг з університетських часів Кімар, філософ, практик медитації. Пише образно, емоційно, по-своєму. Не всім підійде, але мені цікаво.