Make Things Happen. Прощай апатія.

Disclaimer: Зараз буде трохи депресивний текст, але зі світлом в кінці тунелю. Допис мав усі шанси залишитися в шухляді з чернетками (мовляв, не той формат для “блогу оптимістки”), але після недавнього інтерв’ю на “Файних мамах” я зрозуміла, що ділитися своїми життєвими уроками з іншими – обов’язково треба. Мене надихає мудрість Каті Яковчук-Бесараб, а я спробую поділитися своєю філософією і може надихнути когось іще 😳

Останні миті старого року. Розплутування його подій. Клаптики спогадів, фотографій, думок. 2016. Страшенно неврівноважений (ей! а я ж рівноваги собі просила..) і емоційно складний для мене рік. Колись я писала, що материнство – як збільшувальне скло, під яким добре видно наші чесноти і слабкості. Таке враження що під лупою 2х (привіт, мама двох!) проявилося ще більше недосконалостей та тріщинок у моєму “Я”… (захоплююсь сім’ями де троє, четверо дітей і при тому ніхто з дорослих не “психує” кожен другий день).

…А з іншого боку, відчуваю що несправедливо – “валити” все на дітей. Самі по собі – вони чи не найбільша радість, що є у моєму житті (“Оскар” у номінації “позитивчик року 2017”, звісно, отримує завше усміхнена Настка, наша маленька “дитина для поцілунків” (angel)  ). Моя ж справжня проблема і найчастіша причина цьогорічних емоційних ям – невміння правильно організувати свій час. Навіть не так час, як процес відновлення власних душевних ресурсів. І не усвідомлення того, ЩО САМЕ мені потрібно аби нормально функціонувати.

На початку 2016, коли ми вже зустріли трішки передчасну  появу Олесиних дівчаток-двійняток та пережили їхній перший, сповнений переживань, місяць; коли добігала до кінця моя власна вагітність (теж не без нюансів, особливо останні тижні), то життєві пріоритети стиснулись в короткий перелік. Дитинці треба було народитися, бути здоровою, нам всім треба було просто бути. І, таке враження, що я заклала в цей рік просту програму: бути з дітьми, мінімізувати все решта, вести тихий домашній спосіб життя скільки треба буде… Аж поки не окріпне новонароджена, не переростуться регулярні бронхіти/грипи/алергії старшої, не стабілізуються емоції мами?.. такий собі hibernate, тимчасова ведмежа сплячка.

І ніби й правильно – особливі часи потребуть особливої стратегії. Але стратегія все ж виявилась трохи провальною 🙂 Чомусь мені здається, що ми могли б прожити цей рік веселіше, якби я трохи раніше понизила рівень “драматизму ситуації” і дозволила собі просити в життя чогось ще окрім тихих домашніх буднів (чогось, що добре заряджає мої батарейки)…

Найтяжчим випробуванням 2016 для мене виявилась не перевтома і не мої вибухи емоцій на рівному місці, а епізоди безпросвітної апатії. Здається, цей стан лякає мене найбільше. Коли треба докладати неабиякі зусилля, аби просто встати з ліжка. Щоб рухатись і щось робити. Коли в тебе по списку є мільйон причин радіти цьому життю, є багато можливостей зробити свій день фантастичним, а ти чомусь не бачиш змісту його починати.

Мабуть, саме такі відчуття у момент, коли акумулятор розряджений в нуль. Як смартфон, що навіть екран відмовляється вмикати, поки не повисить півгодини на зарядці. Жахливе відчуття. Нічого не хотіти – значно страшніше аніж багато хотіти і мало отримувати. І як на мене, в такі моменти треба чіплятися за свої бажання, за свої нехай навіть не дуже раціональні хотілки і не понижувати планку ще нижче (“не хочеться вставати, то й полежу собі довше,  ніхто ж особливо і  не помітить…”), а навпаки – підкидати жару, рухатися, будь-якою ціною, інтуїтивно обирати те, що тебе заряджає.

Десь ближче до середини року я переосмислила свою рівновагу і так трохи обережно, перефразувала її в “рух на велосипеді“. Рівновага – це не штиль, це розмірений рух вперед. Крутити педалі. Рухатись, стабільно і без довгих зупинок. То був початок трохи світлішого клаптя 2016.  Та все ж, відчуваю, що крутити педалі треба було ще швидше!

Думаю, моїм ресурсом, моїм покликом серця, моєю серцевиною (як у “Вартових легенд“, бачили? класний мультик!) завжди було бажання творити. Затівати, втілювати в життя, влаштовувати, здійснювати. Щось нове, чого без мене не було б. Байдуже, чого це стосується. Чи роботи, чи дітей, чи дому. Писання, малювання, шиття, вирізання. Сімейні події, здибанки друзів. Щось глобальне, чи щось локальне. Практичне чи мрійливе і відірване від життя. Мені ЖИТТЄВО НЕОБХІДНА можливість самовираження. Можливість побути ТВОРЦЕМ, ІНІЦІАТОРОМ, АКТИВІСТОМ. Побути собою.

І дозволити собі час на свої “проектики”, “хобі”, “забаганки”, “посміхайки” (які скромні та несміливі усі ці назви… 🙄  ) – це не егоїзм і не пофігізм (Ей, а як же ти встигнеш при цьому бути “хорошою мамою”/”хорошою дружиною”/”хорошою господинею”?!) – це формула виживання.

Хтось спитає: “А коли це все робити? Як знайти час?“. А я відповім, що чекати поки на голову раптово звалиться купа вільного часу, аби виділити його “для себе” – марно. Не звалиться. Замість того, щоб шукати час, треба поставити пріоритети, а час сам знайдеться. І усвідомити, що оте “для себе” – не менш важливе ніж “зварити їсти”, “подбати про дітей”, “прибрати в хаті” (чи що там ще у вашому списку). Як влучно сказала Катя: “Треба сісти і подумати про свій основний пріоритет. Він має бути один: те, що тримає тебе на плаву.“.

Ви не помічали, як буває, що дивним чином поєднуються добрі речі з різних сфер життя? Якось все стається одномоментно. Відчуваєш піднесення і в сім’ї, і в роботі, і у своєму внутрішньому світі. Думаю, то знак того, що ти добре вмієш заряджати свої акумулятори. Що ти крутиш педалі і в правильному напрямку, і з правильним темпом. І потім маєш вдосталь заряду щоб роздавати іншим. І навпаки – забудь ненадовго про своє джерело заряду, і дуже скоро відчуєш як все починає летіти шкереберть.

Тож моєю фразою року 2017 буде: “Make things happen“.

Це англомовне формулювання подобається мені своєю влучністю. Хай стаються нові речі. Бери і роби. Треба – змінюй, треба – лишай те що є. Головне, щоб відбувалося те, чого тобі хочеться. Будь тою, хто make, а не чекай з моря погоди. Хай втілюються нові задуми, хай вирішуються старі проблеми, хай буде відчуття усвідомленого і цілеспрямованого руху вперед (до речі, тут багато від слова “вибирай”, яким я жила в 2014).

Ні, не заганяй себе занадто високою планкою, не чекай від себе неможливого. Просто роби те, що тобі під силу. Але роби. Прислухайся до своїх “ХОЧУ” (=”ТРЕБА”) і шукай способів втілити їх.

Таке моє бажання 2017. Вперед і тільки вперед!  (sun)

п.с. У цьому дописі як ніколи багато посилань на всякі-різні статті та відео. Це мої знахідки та їжа для роздумів, що (як завше дуже вчасно, дякую, Всесвіте!) потрапляли мені на очі останнім часом. Як маєте змогу, походіть, почитайте 😉

п.п.с. А ілюстрації до допису – швидке асорті подій останнього місяця 2016, що склалися в дусі “Make things happen” 🙂