У пошуках рівноваги. Велосипед.

*** Допис, який довго писався, вилежувався в чернетках,
але просто повинен був з’явитися на світ***

картинка звідси

Зараз вже пізня ніч. Ми в бабусі. Діти поснули в сусідній кімнаті, а я вирішила взятися до свого зошита роздумів, який останнім часом трохи припадає пилом…

Я думаю і пишу про РІВНОВАГУ. Скоро буде вже півроку відколи я вибрала собі таке бажання (моє слово року),  сподіваючись, що все тоді сказане рано чи пізно здійсниться. Але, як не іронічно, саме ці півроку відзначилися безпрецедентними коливаннями мого внутрішнього маятника. Сумніви, дратівливість, пошуки, потрясіння, втома, нервові зриви. Словом-підсумком цього півріччя може бути будь-що, тільки не рівновага…  😕

Вимріюючи свою рівновагу я чомусь уявляла її як штиль на морі. Як втихомирення під час шавасани. Як радість від сходу сонця, який зустрічаєш в абсолютній тиші.

Я намагалася вибудувати якийсь геніальний план, який внесе корективи в мій звичний життєвий устрій і забезпечить час та можливість отак “втишуватись” і відновлювати втрачену рівновагу. Обов’язкові ранішні ритуали. Самоаналіз. Дозвіл самій собі півгодини сидіти на дивані, щоб “просто подумати” (“І хай весь світ почекає!”). Ще один курс з майндфулнесу (“Це ж те, що тобі лікар прописав!”). Відео-канал з йогою нащодень. Обіцянки самій собі, що вже ВІД ЗАВТРА все буде по-іншому/простіше/спокійніше.

Але, чого там лукавити, все це самонавіювання мало допомагає. Або й зовсім до мене не застосовне.

У мене двоє дітей, одне з яких зовсім ще крихітне, а інше зараз емоційно нестабільне, як ніколи раніше. У мене чоловік, що вигорає від виснажливого графіку робота-будова-робота-без-вихідних-знов-будова-робота. У мене нещадний голос в голові, який постійно тероризує: “Терміново займи себе чимось новим/корисним/цікавим!” – під страхом почуватися нудною і цьому світові не потрібною (“…як не займешся – то тримай свою порцію апатії і поганого настрою! Ба-бааах!“). І на противагу тому голосу – нескінченний конвеєр хатньої роботи, зупинка якого обходиться так само дорого (“..хіба можна нормально існувати серед цього хламу! Тримай свою порцію дратівливості і поганого настрою, ба-бааах!”). А поверх усього – вічні мамські докори сумління за все, що я не зробила/не роблю/навіть не збираюсь робити, за всі дитячі болякчи – випадкові і невипадкові, за все на світі, що йде не так (“Сама винна. Ну а хто ще? Хто?!”).

У мене знову це до болю знайоме відчуття, що у жодній з життєвих сфер я не роблю свою справу добре. 

При цьому було б неправдою сказати, що я зовсім нещасна. Піґулки справжнього щастя великої концентрації регулярно розбавляють весь той коктейль (як не дивно, піґулки за участі тих самих персонажів: солодкої кнопи-мацюпусічки, ніжної кучеряхи-розумашечки, чоловіка надійного як стіна, мене самої – творчої і вигадливої). У житті знаходиться місце всьому. Бракує лише (чуєш, Всесвіте!) РІВНОВАГИ, яку я собі просила… 🙂

…але ось сьогодні я взялась писати, думати про ці кілька спокійних днів у бабусі. Про деякі з тих кращих днів цього півріччя, в яких я почувалася добре і збалансовано. І зрозуміла, що в них і близько не було абсолютного “штилю”, “тиші”, “самозаглиблення”. У всіх найкращих днях було і є багато руху. Багато дії. Роботи фізичної чи інтелектуальної.

Як же я могла забути про принцип велосипеда?! Ти рухаєшся (і тримаєш РІВНОВАГУ), поки крутиш педалі. Як тільки надумаєш занадто сповільнитись чи й зовсім завмерти, то точно завалишся на якийсь бік.

А ще на велосипеді ти не можеш одночасно їхати у всі сторони. Ти сіла і крутиш педалі до найближчого повороту чи світлофору. А потім повертаєш якщо треба. А потім знов і знов, аж поки не приїдеш куди тобі хочеться. Іноді доводиться їхати колами, чи робити великий гак. Іноді дорога зовсім паскудна, то, хочеш/не хочеш, мусиш рухатись повільніше. …Але навіть тоді можна отримувати задоволення від самого процесу їзди, ну правда? 🙂

Ви ж розумієте про що я? (часом вночі мені важко формулювати свої думки… :)).

Нема чого вигадувати нові рецепти втихомирення. Моя модель рівноваги – то велосипед.

1. НАЙГОЛОВНІШЕ: рухатися, крутити педалі. Ага, обійдемося без депреснякових залипань на дивані. І самоколупаннь, зацикленого коловороту думок перед сном – краще замінити їх хоч якоюсь активністю (ну, шкарпетки зашити абощо…). Крутити педалі, крутити педалі…

2. В кожен момент часу рухатися у ОДНОМУ вибраному напрямку. По іншому все одно не вдасться. Їдеш, то зосереджуєшся на дорозі попереду, а не обмірковуєш всі інші (неїжджені ще сьогодні) дороги. Нема чого себе дурити: або в тебе день розгрібання домашніх завалів; або прогулянковий-пофігістичний; або робочий; або лікарняний. І точно не комбінація всього “в одному пакетику”.

3. Тішитися ПРОЦЕСОМ їзди. Нехай регулярна практика славнозвісного майнфулнесу тобі поки що не під силу, все ж можна хоча б банально нагадувати собі: “О, непогано зараз вийшло. І он той момент був приємний. І оця річ цілком заслуговує на окреме “дякую!” після сьогоднішнього дня…” (це я про банку з записочками, яку я час від часу наповнюю).

4. Об’єктивно оцінювати свої можливості (ти на вєліку, а не на мопеді!). Навряд чи вийде їхати швидше, ніж дозволяє твоя “фізуха”. А особливо якщо трапляється справді складний шмат шляху – під гору і по ямах… 🙂

Ну а якщо вже зовсім зле, то:

5. Краще злізти з велосипеда і перепочити, ніж звалитися посеред дороги, втративши рівновагу. Як мінімум синяків буде менше.

картинка звідси

 

***
Завершую писати вже зовсім не в бабці, а кілька тижнів по тому, вдома. Зараз 3-тя ночі, а мені не спиться. Відколи всі поснули, мій мозок працює безперервно, генеруючи цілу купищу ідей, якихось раціональних пропозиції, усіляких “а що як?”, “а чому б і ні?”. Різних потенційних маршрутів для мого велосипеда 🙂

Я не знаю що з того вийде. І на скільки вистачить запалу. І де я вчергове гепнуся (чи, як пощастить, вчасно злізу перепочити). Але картинка ровера на фоні дороги, що веде за горизонт, “заводить” мене зараз не менше ніж картинка сходу сонця в цілковитій тиші…  Так що погнали, товариші велосипедисти! 🙂 …і РІВНОВАГИ нам всім, що б там не чекало попереду! 😉