Не просто так середа

Зазвичай кожна моя середа проходить доволі шаблонно. В обідній час я їду в офіс Nravo, а Ксеню залишаю з дідусем аж до вечора. Ранок середи, відповідно,  повністю підпорядкований робочому графіку. Готую запаси їжі на цілий день, щоб було чим годувати дитину; паралельно прокручую в голові розклад зустрічей, списки справ до виконання та питань до вирішення. Такий собі “ранок на автопілоті” ..та що там сказати, весь день такий – наперед запрограмований. Якщо в інші дні тижня, буває, відбувається щось неочікуване, то середа зазвичай не обіцяє нічого екстраординарного… Але, знаєте, навіть такий “безнадійний” день дуже легко перевернути з ніг на голову!

Слухайте, розповім скільки пригод ми з Ксенькою зазнали однієї не такої вже і шаблонної середи! 🙂

Того ранку я встала доволі рано, відправила чоловіка на роботу і вже було підготувала усе для своїх morning pages і ритуалу  mindfulness попивання кави на балконі (який я вперше за вісім років нашого проживання у цій квартирі вирішила “обжити” і використовувати за призначенням – сидіти, задерши ноги, підставляти фейса сонцю і спостерігати як починає свій день мікрорайон Рясне)…

…але заманливий ранковий план відразу ж провалився, бо Ксеня теж вирішила прокинутися раніше (як відчувала, що пропускає щось цікаве!). І я вже майже перемкнулась назад у нудний режим автопілота (помити малечу, з боєм переодягнути, приготувати кашу з сухофруктами і далі по списку), але “балконне паті” було таким спокусливим.. що я просто трішки видозмінила першу версію плану і дозволила доці стати його частиною! 🙂

Сонце світить, вікно відкрите навстіж, на підвіконні щаслива Ксеня в рожевій піжамі і кольоровому покривальці. Замість звичної каші наминає солодкий сирок (той рідкісний, магазинний, “з корівкою”!), ще й з улюбленим какао (яке теж не завжди “допросишся”). То ж треба, мама дозволила їй потусити в своїй “секретній хатці”! Сама господиня балкону таки задерла ноги і пише в блокноті посьорбуючи каву…

Ну а далі події розгортаються просто феєрично! Раптом ми вирішуємо, що нам не обов’язково весь ранок поратися на кухні. Краще ми сядемо на велосипед і поїдемо на прогулянку до лісу! Доця миттєво (ніяких боїв!) одягається, бере свій зелений шоломик і вже за кілька хвилин ми їдемо на двох колесах у сторону лісу.

І байдуже що це за 15 хв. від дому, мене переповнює таке чудесне відчуття авантюри, пригоди. Таке чітке усвідомлення, що “я живу”, радість від цього несподіваного зухвалого “розриву шаблону”…

Їдеться приємно, стрибаємо на горбиках, минаємо дачних псів, ось і знайомий спуск, після якого починається ліс. Просто над ним минулоріч збудували конюшню …і ми набираємося сміливості попроситись всередину.

Злазимо зі свого залізного коня і йдемо знайомитися з кониками справжніми. Їх там не менше десяти, красиві такі, височенні, з довгими гривами. Тицяють носами, принюхуються, шумно вдихаючи повітря великими ніздрями. В якийсь момент ми з Ксенькою (тримаю її на руках) опиняємося в оточенні відразу чотирьох голів і чотирьох пар сопучих ніздрів 🙂

Ксеня в захопленні, невпевненість перших хвилин швидко змінюється на ейфорію (в мене – такий же діапазон емоцій), вимагає пройтися вздовж усіх коней, в одному стійлі виявляємо маму з лошатком (доця тішиться неймовірно!). Частину коней виводять пастися, проводжаємо їх захопленими поглядами…

Поруч з конюшнею клітки з мисливськими собаками. В одній з них є маленькі цуцики, може шість чи сім, пристроюються смоктати молочко до багатодітної мами-собаки. Ксеня радісно коментує процес, а я про себе міркую, що ця сценка – як на замовлення! Ніби всі і все чекали нашого приходу…

 

Але час сідати на ровер і продовжувати мандрівку. Спускаємось, потім помаленько викочуємось на горбочок, злазимо з велосипеда, йдемо і по дорозі збираємо жолуді та гілочки, обговорюємо кожного зустрісного жука. Ось і велика галявина – кінцевий пункт маршруту. А на ній – наші знайомі коні! Спокійно пасуться на травичці…

В нас з собою все що треба: коцик, якийсь перекус, вода. Роззуваємось і валяємося… Я роблю для маленької принцеси вінок (вже давно обіцяла сплести із кульбаб, та все було ніколи), фотографуємось. Світить сонце, на небі ні хмаринки, чутно звуки цвіркунів і невгамовних пташок. Сиджу і спостерігаю, прислухаюся. У якийсь момент мені нестерпно хочеться вилізти на стару яблуню біля нашого “табору”. Зрештою затія провалюється, але мені смішно і радісно вже від самого процесу намагання туди видряпатись. 🙂

Я намагаюся помедитувати, але мене розпирає від напору ейфоричних думок. Яке ж прекрасне життя, і який же чудовий цей день і як добре що я в цей момент не варю суп за плитою, а сиджу тут, на лісовій галявині…  (mmm)

Вертаємося іншою дорогою (розвідали новий маршрут), перед домом ще заходимо за сирним тістечком – для роверистів чемпіонів. Ще навіть нема пів другої, а ми вже вдома з міхом вражень. Я запросто встигаю забадяжити обід, і спокійно зібратися на роботу.

І тепер питання: ЧОМУ попередні наші середи були такі безбарвні?  Чому я “списувала” цілий ранок на рутину, якщо в ті кілька годин може запросто поміститися ціле маленьке життя? 🙂

То все запобіжники, блоки і алгоритми в моїй голові. Автопілот, який часом корисно вимикати. Аби трохи “роззути очі” і впустити у свій день щось нове, щось неплановане але абсолютно прекрасне… Така от бувальщина, якою мені конче хотілося з кимось поділитися. Щоб “врятованих” буднів стало більше.

Гіп-гіп-ура антишаблонним середам, а також понеділкам, вівторкам і так далі! Вдалого усім тижня і побільше хороших несподіванок 🙂