Тридцятилітній світлячок

Сьогодні мені виповнилося 30 років. Знаю, усі ці десятки – просто умовність, але відчуваю, що десь всередині сприйняла нову “круглу дату” дуже близько до серця.

Яка я у свої 30? Постійно повертаюся до цього питання. Намагаюся подивитися на себе зі сторони і зрозуміти: Яка я? Чи достатньо “доросла”, чи достатньо мудра, чи повноцінна як на свої 30? Порівнюю себе з іншими 30-річними, яких пригадую, наприклад, з ліцейських часів (нашому класному керівникові якраз було в околі 30, коли він взяв нас 11-класників…). І вже на практиці бачу те, про що колись розповідав тато. Що час іде, а всередині ми всі змінюємося значно повільніше, ніж ззовні. Десятки стрибають, двадцять, тридцять, сорок, але кожен ніби вибирає собі “базовий вік”, у якому лишатись. І ще довго почувається так, як, скажімо, на останніх курсах університету…

Важко сказати скільки мені років по відчуттях. Мабуть, трохи більше ніж 20, може 22 чи 23? Все-таки у студентські часи я була зовсім іншою людиною, ніж зараз. А попередні декілька років були особливо філософськими, і сильно змінили мене всередині. То яка я?

У свої тридцять я ношу яскраво-жовту куртку, великий наплечник і заходжені-замурзані “шкари”. Закручую волосся у легковажний вузлик, шморгаю по вулиці злегка сутулячись, і, можливо, не завжди виглядаю “так як треба”. Зате сама я “та що треба” – людина, з якою варто познайомитися чи подружитися ближче. У моїй голові постійно рояться ідеї та думки – дуже різні, від ейфорично-наполеонівських до сумно-депресивних (я мов той маятник з крайніми положеннями то над проваллям, то десь на сьомому небі над хмарами). Понад усе я люблю, коли найкращі з тих ідей (ті, що радісні і конструктивні) втілюються у життя. Я люблю щось починати, заварювати, затіювати, люблю створювати щось, чого без мене не було б. Я творець, митець, ідея-генератор, письменник. І я дуже тонка натура, для якої страшенно важливе людське середовище. Я люблю людей, і заряджаюся від них натхненням. Але у свої тридцять досі не навчилася боронити себе і свої думки віл впливу тих, хто мимоволі зароджує в мені сумніви і невпевненіть (потрохи починаю засвоювати деякі “прийомчики самооборони”, але поки не володію ними достатньо добре).

Я все ще почуваюся зеленою, “новачком” у цьому великому світі. З кожним роком все більше усвідомлюю, скільки всього я ще не знаю, як багато ще є поза моїм розумінням. Водночас, частіше буває відчуття, що у мене всередині є дивні сили. Час від часу я майже фізично відчуваю підтримку цього світу. Коли те, що я подумала – матеріалізовується. Те чого хотіла – раптом стає дійсністю. Я потрохи прокладаю свій шлях і, здається, все частіше тримаюся правильного для мене напрямку.

У свої тридцять я часом “їду в коробочці” чи сприймаю своє життя, як належне. Але я й досі не розівчилась любити, захоплюватися чимось на всі 100%, дружити, бути чуттєвою і емоційною. У мене є дуже багато всього, що можна дарувати цьому світові – у відповідь на його постійну допомогу. Мабуть, у свої тридцять я така, як має бути. Людина, з якою не страшно відправитися у тижневий похід, не нудно провести добу у літаку. Людина, з якою просто бути собою.

Під час одного з моїх “писальних ранків” мені захотілося вигадати для себе нове прізвисько. Нове “ключове слово”, що помістило б у себе моє поточне самосприйняття. Як у одному з японських мультиків, де чарівники могли керувати речима, бо знали їх таємні, “істинні імена”. І поки що я не вибрала одного єдиного (та й за задумом, “істинне ім’я” нікому не розповідають), воно має бути схоже на паперового літачка, який красиво кружляє і кудись летить за поривом вітру; або ні, краще на “парашутик” від кульбабки, який несе в собі зернятко з чимось цінним, летить вперед із важливою місією; на краплинку, або вогник, або світлячка – такого маленького, але дуже цінного і красивого, особливо в умовах ночі. Мені хочеться вірити, що “я лечу”, і не просто так, а з заданою ціллю (навіть, якщо поки що та ціль мені не до кінця відома); що мандрівка моя тільки розпочинається, а сили мої з кожним днем кріпнуть.

п.с. На днях купила собі кльовий светр, чисто в стилі ліцейських часів десятикласниці-неформалки. Зараз нап’ялю його, закручу вузлик і піду смакувати як воно, в році тридцять першому! 😉