Як я “знову працювала”

Минулий місяць пройшов для мене під тегом “ІФКС”: я вже розповідала що допомагала татові і його команді з підготовкою до Днів Львова в Києві.

Ще влітку татик розповів про цю подію і запропонував долучитись, якщо є бажання. Спочатку я не дуже перейнялась, а згодом якось загорілась – все таки реальна задача, і простору для фантазії багато, плюс нечасто випадає нагода попрацювати в одній команді з власним батьком (мені вже давно кортіло дізнатись більше про його світ).

Перші тижні два пройшли в режимі генерування ідей, якихось замальовок, обговорень з татом, абстрактних роздумів “що б його такого можна було вчудити”. Далі поступово почалась конкретика.

Щоб краще зрозуміти з ким і з чим я маю справу, нахабно напросилась на внутрішню зустріч інститутської команди підготовки до свята. Було дуже цікаво подивитись на татів колектив, а ще порівняти наші звичні ІТ-шні “мітинги” з інститутськими “засіданнями” (виявилось вони багато в чому схожі, хоча в ІТ-шників обгворення зазвичай трохи динамічніше і оперативніше проходять).

Але в будь-якому разі, живе спілкування – то найдієвіший каталізатор до дії. Вже після першої зустрічі стало ясно за що братись далі, з ким тримати контакт, і тому подібне. Взялась за два великі завдання – розробку стендів інституту (вони мали стати основою наповнення намету ІФКС) та підготовку промо-ролика (що мав демонструватись на великому екрані).

В першому “підпроекті” виконавцями були ми з сестрою, і ще було два дядьки, що відігравали роль “замовників” (не враховуючи тата, як головного над всіма). До другого “підпроекту” заманила Славка Дяка, чиї відяшки ми всі так любим 🙂 За мною був сценарій і організаційні питання, а також частково роль “замовника”, а за Славіком –  виконання.

Варто було лише назвати цю волонтерську роботу “проектами” і з’ясувати для себе ролі всіх учасників, і далі справа пішла по звичній (зашитій вже десь на підсвідомому рівні) схемі. Робочі мейли, екшн айтеми, гугло-ексельки, статус апдейти, мітинги і коли (вибачаюсь перед всіма, кому попереднє речення звучить як тарабарщина чи недостойне знущання над українською мовою …то професійна деформація, я справді такими англо-укро-словами мислю). Іншими словами, звичний робочий процес, зі звичними інструментами і підходами до організації процесу.

Треба сказати, що інститутська команда дивовижно швидко влилась в запропонований “айтішний” формат, і відмінно виконувала свою частину роботи. Документи оновлювались, правки вносились, листи оперативно опрацьовувались, і навіть робочі бліц-конференції по skype під кінець вже не сприймались, як якась екзотика (взагалі, фізики-теоретики виявились дуже кльовими. Як в “Теорії великого вибуху“, дивились? 😛 ). Ну а Славіку, як “нашому”, то все було звично і природно, само собою.

Пригадую, як відіслала перший пакет “робочих листів”, то відчула щось схоже на ностальгію, чи що… Ну коли робиш щось таке, чим раніше займався кожнісінького дня (так, що тобі вже від пальців все відскакує, коли листа пишеш, чи документ готуєш), але потім довго (майже рік!) не робила. Навіть задоволення якесь.. “ну дайте мені це організувати, тут я вже знаю як зробити краще”  (на противагу мамським і домогосподарським завданням, де “я не волшебник, а только учусь”).

Такий азарт мене взяв, що страшне просто. “Роботун”, знаєте? Десь добрих два-три тижні не відпускало. Та й був реальний “дедлайн” (день виставки не пересунеш…), а це завжди мотивує. Ще так співпало, що Ксенька якраз стала трохи самостійнішою, і дозволяла мамі трохи позайматись своїми справами, а як не встигалось – то й вночі декілька разів за компом засиджувалась…

Забігаючи наперед, скажу, що в основному “проекти” ми здали успішно. Звісно, як завжди, багато чого допилювалось в останній момент (особливо ми з Славіком з відеороликом інтригу зробили.. здали бета-версію, практично, в останній момент… думаю багато хто вже почав було сумніватись, чи вийде щось з тої затії взагалі :)), були свої глюки в процесі “делівері” (скільки нюансів буває, коли готуєш остаточні файли на друк!! точно як з деякими “деплойментами” і “білдами”…), дещо можна було зробити якісніше, але все ж команда видала результат, і це основне.

Крім стендів, брошур (на основі інформації зі стендів) та проморолика, я навіть змогла здійснити ідею інститутського “паперолика”, зробила простеньку листівку-розкладайку з будівлею ІФКС. Це все, правда, лише частина з переліку ідей, що нагенерувались в перші два тижні (ще дуже кортіло, наприклад, зробити інституту фото-стенд, біля якого відвідувачі могли б фотографуватись, голови просувати кудись.. ), але все ж, результат хороший!

А який в нас був summary meeting – в ресторані Terrazza! Бомбовий просто, скажу я вам.. 🙂
Одним словом, після місяця “роботи” на ІФКС залишились лише приємні спогади. Відчуття потрібності і відчуття темпу життя, задоволення від того, що пробувала робити нову для мене роботу руками (маю на увазі, верстати) і задоволення від того, що вдавалась “стара” робота (менеджити). Гордість за остаточний результат. Тепер, коли мене питатимуть “чи скучила ти за роботою?”, то, мабуть, доведеться зізнаватися, що частково “так” 🙂

Окремо хочеться також сказати, як кльово і навіть трохи дивно було забабахати “проект” на пару з Дяком – людиною, яку я давно знаю в його онлайновій версії, а в офлайновій бачила, буквально, декілька разів в житті 🙂  Попросила про допомогу, він погодився, раз-два, раз-два і маємо щось нове створене спільними зусиллями. Хіба не “виносить мозок” від того, в якому світі ми з вами живемо? Де “відстані” між людьми такі короткі, де, як ніколи, багато можливостей для самореалізації і експериментів… Мені “виносить” 🙂

Напевне, намагатимусь частіше “підбивати” когось на спільні проекти. І сподіваюсь, що й мене запрошуватимуть до співпраці чи проситимуть про послуги. Бо так на порядок цікавіше жити! 🙂

Все, досить слів. Тільки фото і відео після мого місяця “знову на роботі”:

PDF версія листівки-розкладайки (4,47Мб)