Цей рік був не з легких. В ньому помістилось багато дуже різних подій. І безмежно сумних, і неймовірно щасливих. Тому для 2011-го в мене немає одного влучного епітета. Він був абсолютно непередбачуваним; схожим на кардіограму, що пульсує між крайностями; божевільним колажем зі всякої всячини. В чомусь переламним. Багато в чому повчальним. Оце прокручую в голові всі події, і усвідомлюю як сильно еволюціонувало, за цей час, моє сприйняття світу і власного життя.

Звісно, далеко не про всі події хочеться писати на цьому блозі. Тому навряд чи, для рядового читача, 2011 рік “в жовтих окулярах” дуже відрізнявся від року 2010. Але на те вони і “жовті”, щоб, в першу чергу, ділитися радістю – тим, про що розповідати легко; і тим, що здатне  посміхати когось іншого

Але менше з тим. Зараз в мене дуже правильний передноворічний настрій. Стан повної готовності натиснути віртуальну кнопку “reset”, і почати карлякати на новому аркуші ..ну, в цьому ж суть свята Нового року, правда?

Тільки от перед “reset”-ом треба надійно викарбувати в своєму серці висновки після всього прожитого. Для мене – це прості, але від того не менш мудрі, принципи: Цінуй близьких (і ніколи не сприймай їх “як належне”..). Правильно вибирай – що важливе, а що ні (а то навколо стільки непотребу, який вперто претендує на статус “важливого”..). Помічай і цінуй своє щастя (в тебе є 100500 причин для щастя. ..хоча починаєш це розуміти, лише коли втрачаєш..). Відповідально стався до себе і свого життя (ну, бо, зрештою, хто, як не ти?).

Нехай це все і стане моїм заповітним бажанням на новий 2012 рік. Є думка, що по-справжньому заповітні бажання, особливо написані чорним по-білому, мають здатність збуватись. Принаймні, бажання загадане напередодні 2011 – до певної міри збулось.  Рік вийшов більш сімейним, інтравертним, ніж попередній. А під кінець почав ставати все більш гармонійним…

Так що загадуйте, і все збудеться! З Новим роком!

п.с. Для приємного післясмаку: швидкий колажик з випадкових (приємних) миттєвостей 2011…

Буває зустрічаються такі люди, з якими почуваєшся легко і невимушено, навіть якщо ви знайомі 15 хвилин. Люди, в яких відчуваєш якусь добру життєву енергію. З якими приємно проводити час. Оце 100% про Світлану. Ох як же я люблю свої походи на масаж! Просто посеред робочого дня, лишаю роботу в офісі і дозволяю собі годинку подвійного задоволення: лікувальний ефект для спини, а в придачу можливість потеревенити про що-небудь, і отримати порцію позитиву.

Відчувається як ця жінка любить життя: в неї багато друзів, вона вміє по-справжньому весело святкувати, а ще сміється щиро і дзвінко. Вона цікавиться різною всячиною, і дуже багато знає. Наприклад, про те як влаштоване людське тіло, про те, як слухати його сигнали, якщо раптом щось йде не так. Як позбавити болю, як слухати пульс, як підтримувати м’язи в тонусі. Світлана використовує східні практики, експериментує з нестандартними штуками, про які цікаво слухати, а ще цікавіше мати нагоду спробувати на собі

Вона вміє розслабити так, ніби ти щойно встав з ліжка після 8-мигодинного сну. А може, навпаки, зробити тонізуючий масаж, і зарядити енергією на цілий день.

Іноді, вона каже несподівані речі. “Ти знаєш, зазвичай оце означає, що ти забагато на себе береш” (розминаючи болюче місце на плечах). Несподівані, але правдиві. Чи не після цієї фрази ваша покірна слуга Хриська вирішила переглянути свої пріоритети в календарі..

Часом, ділиться своїми відкриттями: “Моя собака рятує мене від рутини. На прогулянці з нею, я навіть дзвінки не маю права приймати. Навіть  від чоловіка!“..

Буває, розповідає про свої подорожі: “Виявилось, що Далай Лама – надзвичайно позитивний чоловік, було відчутно, що він дуже любить людей..”.

А часто радить щось корисне: “Щоб швидко прокинутись зранку, я знаю одну вправу для дихання. Три рази – і ти вже готова до бою!”

Одним словом, я неймовірно тішусь, що в якийсь момент не полінилась набрати номер, позичений подругою (Мар’янка – дякуююю!!), і таки зустрілась з Світланою. Чомусь мені знається, що це знайомство залишить в моїй біографії суттєвий, виключно позитивний, слід.

Вдалих вам знайомств! І хай живуть оптимісти! Ура!

Алєкс в попередній версії влучно охрестив це все тетрісом Так от, бачите великі зелені фігури? То категорія “personal”. Віднедавна я вирішила, що, незважаючи на всі інші кольори і їх концентрацію в моєму графіку, зелених кубиків має бути мінімум година-дві впродовж робочого дня. Масаж, йога, просто прогулянка, покупки чогось додому, обід десь трохи далі від офісу. Можливіть трохи перевести подих, вирватись зі свого “зазомбованого” стану

Рішуче і безапеляційно забиваю місце під зелені кубики, щоб ніхто на цей час не претендував. Що цікаво: виявилось, що світ після того не завалюється, а все так само продовжує функціонувати. Ну, може чууууть менше встигається на роботі зробити, але й пріоритезуєш відповідно уважніше. Робиш лише те, що 100% необхідно. А все решта – хай чекає. Або зробиш пізніше, або стане неактуальним

Отакий сюрприз. Виявляється, ситуація зовсім не безвихідна. І вибір завжди є. Навіть  в таких, здавалося б безнадійних, людей з тетрісоподібним графіком, як я! Ура!

п.с. В такому режимі я вже четвертий тиждень тримаюсь.. Колись розповім як я  докотилась до цього “просвітління”

Пригадуєте, я наловчилась пірнати головою вперед? Вчилась на маленьких пірсиках, фактично з рівня води. Ніби виходило більш менш, кажуть люди. Тому я вирішила, що пора покоряти нові вершини – і пірнати з більшої висоти. Якраз камінчик в нас на пляжі був підходящий, чуть більше двох метрів висотою.

Збиралась з силами декілька днів – страшно! Вилазиш туди, дивишся на воду – а вона так далееееко. Ще солдатиком стрибнути – запросто. А от головою вперед – страаашно. Але не спробувати було б шкода. От я в останній день, першим ділом, перед тим як навіть мочитись, рішуче вийшла на камінь – і шубовсь! ПЛЯЦКОМ приземлилась, так що і живіт, і ноги відчули, яка водичка “м’ягенька” буває

Тепер маю рекордного розміру синяки синьо-зеленого кольору

Але блін. Як то кажуть, краще спробувати і потім жаліти, ніж не спробувати і жаліти, що не спробувала, так же? Так що я своїми синцями навіть пишаюсь. О. Є такі поразки, якими можна пишатись.

п.с. Фотки синців зацензурені, а от звідки стрибала покажу:

Почну здалека. Є в нас, в батьків, дача під Новим Роздолом. Залишилась від бабусі і дідуся. Їздимо туди на вихідні відпочивати, проводити час “на природі”. Городів і надмірної рослинності ми там не ведем (сказано ж: відпочиватu, а не спину гнути), але є деревця, кущики там всякі – урожай є з чого збирати

За останні роки понавиростало багато дерев аличі, і батьки надумали зрізати декілька. А вони якраз плоди скинули, добре вродили, ..ну і пішли під зруб незаслужено. Подивилась я на це все, і загорілась світлою ідеєю – зібрати ту всю аличу і зробити з неї якесь мега-бомбезне варення для всієї сім’ї. ..ну, майже як передсмерте бажання деревця виконати, розумієте..

Назбирала цілий великий міх жовтеньких плодів, завезла домів і почала джемову епопею. Відразу треба сказати, що я в житті ніколи закрутками не займалась, і в тій справі повний дуб. Відкрила парочку рецептів в інтернеті: ніби все просто, зварити, цукор додати, ще поварити – і в банки. Але, як кажуть, простіше в пісні співається, ніж в житті робиться..

Розтягнувся той весь процес майже на тиждень (з роботи пізно приходжу, так що одним махом ніяк не виходило): помити, зварити, від шкірок і кісточок відділити, знов поварити, а ще ж цукор купити – і з цукром поварити.. А посуду великого нема, то треба з купою каструль бабратись.. і вся кухня липка, в залишках аличі.. Ну, можете собі уявити. І весь цей час мене гріла одна єдина думка: як я роздаю маленькі баночки з варенням своїм рідним, вони куштують і прицмакують від радості.

І треба сказати, що в якийсь момент, моя алича, після додавання цукру та імбиру (а особливо імбиру!), смакувала зовсім добре. ..тільки от консистенція рідкувата була – на хліб не намажеш. І тоді я вирішила, поварити свою аличу ще хоч-трошки, щоб вона побулькала, водичка щоб випарувалась, а варення загусло.

…і воно таки загусло. а ше потемніло. …і до мого неймовірного розчарування стало абсолютно неїстівним їдким-їдким, що й чайної ложечки не з’їсти.

І тоді мене вперше за довгий час пробило вранці плакати (точно-точно! натуральними крокодилячими сльозами)! Ну, бо, стільки праці вкладено, стільки надій на мою аличу, і такий жалюгідний результат! 8 літрів неїстівної шняги! ..так гірко-гірко стало. ..траурна процесія за участю Хриськи і великих баняків з горе варенням…

..Вже тепер, день по тому, згадується про все це з посмішкою  Ну, подумаєш, просто ще одна кулінарна невдача, з ким не буває. Але вчора зранку горю моєму не було меж..

Для чого я це пишу? Не знаю, можливо в когось теж день не вдався. Хотіла сказати – у всіх стаються невдачі. І, може, навіть, вас засмутила значно менша прикрість ніж моя нездійснена аличева мрія   Треба нам вчитись ставитись до всього по-філософськи, і навіть невдачі сприймати з посмішкою

п.с. Вчора зарікалась, що ніколи більше не буду братись ні за які варення! а сьогодні думаю: може спробувати вдруге? якщо раптом в когось є безпрограшні рецепти (бажано з додаванням імбиру! ), то кажіть…

Невеличка радість п’ятнична: нарешті закінчилась мої “двадцять днів без штанів”! (експеримент, який я сама ж для себе вигадала в рамках списку бажань 101/1001 )

Витримала! Хоча ті двадцять днів тягнулися дууууже довго.

Зараз буду вам жалітись мінімально Не все так просто з тими спідничками і платтячками. Нюанс перший – колготи   ..і хто тільки їх вигадав.. Незручно, що капець. Парять, рвуться, сповзають..  Добре, що потепліло, і можна з голими ногами шморгати

Нюанс другий – взуття. Якщо в джинсах можна хоч в валянках, хоч в в’єтнамках, хоч в кросівках, хоч на шпильці ходити.. то з тими спідницями – так просто не виходить..

Нюанс третій – їзда на велосипеді. Ще раз підтверджую: велосипед і спідниця- речі сумісні. Але далеко не завжди! В мене виявилась лише одна-дві достатньо зручних, щоб їздити з комфортом, і не думаючи, як це виглядає збоку

Одним словом, непросто було протриматись (а ще враховуючи різну погоду, поїздки на природу, участь в Велодні, відряження до Києва), але – таки-так! ставлю галочку в списку

І по-новому тішуся своїми зручними і близькими серцю, простими і водночас геніальними – звичайними джинсами!!

п.с. А чим ваш тиждень завершується? ..вже заскучала за своїми читачами, буду, певне, вертатись в блогосім’ю

Кажуть, люди поділяються на тих, хто більше любить котів, і тих, хто більше любить собак. ..є думка, що насправді люди поділяються на тих, хто більше любить зиму, і тих, хто більше любить літо

Кумедно, але я не знаю куди віднести себе, ні згідно першої класифікації, ні згідно другої…

Люблю сніжно-холодну зиму…

Але не більше, ніж тепле різнобарвне літечко…

А ви? В яку категорію?

п.с. Літні думки навіяв несподіваний-посеред-зими Анини пост з дельфінами…

п.п.с. Всі світлини мої. Більшість – з “досі-не-виданого”

Так от, недавно в мене була непогана нагода випробувати гуртожитко-подібного життя, в його найкращому варіанті. Близько двох місяців я жила в Києві на квартирі з колегами по проекту – двома дівчатами з Мінську, Катею і Лєною. Дівчата підібралися “правильні” – практично, з першого дня ми знайшли спільну мову. А до кінця “терміну” не лише почувалися максимально комфортно в одній квартирі, а й навіть отримували задоволення від компанії одне одного. Далі – два слова про те, чим мені запам’ятається цей яскравий епізод з мого життя.

Вечері при свічках. Наша вітальня була оформлена в пафосному стилі: меблі з натяком на аристократію – з декором і позліткою; стіни під мармур; шкіри на підлозі; майже театральні гардини; а головне – розкішний овальний білий (!) стіл біля вікна. За таким столом якось не пасувало їсти нашвидкоруч. Тому вечеряли ми виключно при свічках. Та й меню частенько було далеко не пролетарське: морепродукти, легкі салати, сухе вино… При тому, що готувати треба було втричі рідше, ніж вдома! Таки є переваги в жіночому колективі

Дівочі посиденьки допізна. Після смачної і красивої вечері всіх зазвичай тягнуло на інтелектуальні бесіди: про мистецтво, музику, про те, як влаштований світ. Ділилися розповідями з власного життя. Нерідко посиденьки затягувались допізна, але врезультаті ми переговорили про стільки всьоооого!! Тепер враження, що ми з дівчатами знайомі не декілька місяців, а декілька років.

Ранок під звуки дафа. Одне з цікавських захоплень Каті – східний музичний інструмент на кшталт бубна, називається даф. Ідеальний тул для видобування голосних звуків і наживання неприємностей з сусідами Під нього весело вставати, танцювати і веселитися. Шкода фото/відео не залишилось.

Культурний обмін. Оскільки компанія була інтернаціональна, то ми регулярно проводили україно- і білорусько-ознайомчі заходи. То хором розучували українські слова і фрази “О-Б-Е-Р-Е-Ж-Н-О”, “Ч-О-Л-О-В-І-К”, “Ж-І-Н-К-А”.., то народні пісні співали одне одному. То сперечалися, що автентичніше – українські деруни чи білоруські драники.. 

Весела прихожа. Повністю відображала дух колективу. Шеренга взуття, гірка з ноутів, свіжий пакет продуктів з супермаркету..

Благодатний безлад. Ще з дитинства я завжди була знатною бруднулею. Як не старались батьки привити мені любов до порядку, творчий безлад чомусь завжди був милішим. Я згідна була потім довго розгрібати завали речей, заради можливості приходити додому і розкидати одяг направо і наліво. В мене навіть прізвисько було – Кузя, як в замурзаного домовика з мультика. Кумедна річ в тому, що чоловік мій – навпаки, страшенно любить чистоту. І тому, через силу, доводиться притримуватись хоча б мінімального порядку вдома. А от в Києві – нікому не було діла до того, що твориться в моїй кімнаті – тож я насолоджувалась безладом досхочу..

Традиційний тетріс перед сном. Перед сном найгостріше відчувалась далекість від справжнього дому і ностальгія за своїм львівським кубельцем, чоловіком.. Лікувалася  ..тетрісом. Поставила купа рекордів, і добряче заклікала бідний телефон.

Водна лотерея. В якийсь момент в нашому будинку вимкнули гарячу воду. Але, як я вже казала, квартира в нас була пафосна, і в наявності виявився резервний котел. Тільки от працював він дивовижно – категорично відмовлявся гріти воду, коли я вирішувала помитись. Причому, “симпатизував” тільки мені. Так і милась я в літній водичці, а дівчата – в нормальній, гарячій

І наостанок - наша кухонна фея. Четверта мешканка, що поселилась в квартирі ще до нас. Безвідмовно посміхала, навіть після найскладніших переговорів з замовником.

Одним словом – цікавий був досвід. Добре, що було з ким ділити далеке відрядження – одна я б точно там засумувала. А так – нажила двох гарних подруг, і статус “майже гуртожитської”

п.с. До речі, хто ще не знає – Я ПОВЕРНУЛАСЬ! Столичний проект завершився, і я нарешті вдома. Думаю, з’явиться більше часу на писанину. Так що до скорого!

Так співпало, що за останній місяць татику вже декілька разів доводилось приїжджати по роботі до Києва, в короткі відрядження на день-два. Ну і, звісно, раз я теж тут, ми щоразу зідзвонювались і проводили вечір разом, в компанії татових друзів, за смачною вечерею. Обговорювали справи робочі і не тільки – я ділилась своїми гризотами, тато розповідав про його клопоти; обмінювались враженнями від чергової ночі в поїзді; від такої різної погоди в Києві і Львові…

І от вчора, під час вечері я подумала про себе, що бачу свого тата в новому для мене світлі – в його типовій робочій обстановці, серед його друзів, серед його робочих справ – серед того, з чого насправді складається татове життя поза межами дому. Можливо, ця думка прозвучить дивно, але зазвичай ми маємо дуже розмите уявлення про те, чим насправді живуть навіть найрідніші нам люди. А тим більше наші батьки.

Якось ще з дитинства, батьки, як і всі дорослі, живуть в якомусь своєму окремому світі, з іншими інтересами, правилами і справами – зовсім не схожому на наш дитячий/підлітковий/студентський світ.  Тато і мама ходять на свою дорослу роботу, займаються там якимись дорослими справами, і тільки повертаючись додому знову стають рідними нам людьми, яких ми так добре знаємо. А що відбувається поза домом – можна тільки здогадуватись. Особливо, якщо в батьків така  фантастична професія як в мого тата – фізик-теоретик – суцільні папірці, наукові задачі і формули, незбагненні для “звичайних смертних”…

Але вчора за вечерею все було по-іншому. Виявилось, що робочі будні татика, навіть, чимось схожі на мої. Що його діймають схожі проблеми. Що у нього теж є дедлайни і термінові задачі.  І кумедні ситуації з колегами і підлеглими. Що він так само не  любить “політику” і бюрократію, і теж важко переносить відрядження кудись далеко від дому   І на хвильку мені здалось, що це не “дорослий”, а просто мій добрий друг – з яким ми добре розуміємо одне одного, з яким ми на одній хвилі, живемо “в одному світі”.

Думаю, це все значить, що я вже остаточно перейшла в статус “дорослої” ..а мій татик – ще й в статус мого доброго друга. Такі-от цікаві приємні відкриття. Як побічний ефект мого київського відрядження.

А ви колись задумувались чим живуть ваші батьки?

А ще мій татик, як і я - тільки недавно почав водити машину! ..Скільки все-таки у нас спільного!

Фото  manuel_atienzar

Ось і для мене травень пройде під знаком значних перемін, подорожей і свіжих вражень..

Ну, по-перше, наступні декілька місяців мені доведеться працювати в Києві, повертатися до Львова буду лише на вихідних. Причому, працювати буду в нетиповій для мене сфері діяльності, з незнайомою командою, зміксованою з представників різних міст, та ще й в офісі замовника, а не на “своїй території”. Одним словом, радикальніше не придумаєш (ТА ЦЕ Ж В ЧУЖОМУ МІСТІ ТРЕБА БУДЕ ЖИТИ, ЩЕ Й САМІЙ-САМІЙ… О_О …)

По-друге, цей “виїздний” проект цілком випадково наклався по графіку з цілим рядом інших, запланованих раніше, подій. На початку травня – гуляємо весілля сестри в Тернополі; потім їдемо в довгожданну поїздку до Праги; всередині травня відвідаєм з парочкою колег конференцію SQA Days 2010 в Харкові; а наприкінці місяця, мене імовірно “зашлють” на тиждень до Мінську переймати досвід білоруських колег. Доволі насичений графік, як для одного короткого місяця…

І правду кажуть – треба бути обережно зі своїми бажаннями, бо вони можуть взяти і здійснитись. Просила трошки “двіжу” – отримуй “по самі вуха”! І потім думай сама, як з цим всім справитись.

А що ви задумали здійснити у травні?

p.s. ну, принаймні, буде про що написати в рамках “столичної” естафети, організованої Akhe

]]> http://yellowglasses.com.ua/2010/04/30/storming/feed/ 10