Хочу розповісти про одну дивну штуку, яка мене супроводжує останні пів року, або й більше. Дуже часто впродовж дня, кидаючи випадковий погляд на годинник я бачу там симетричні, або взагалі однакові числа: 12:12, 22:22, 10:01, і в такому ж дусі. Спочатку не дуже звертала увагу, але періодами співпадіння виходять направду дивними. Коли така штука стається 5-6 раз на день – то починаєш задумуватись…

Вирішила погуглити, що б це все значило. І що дивно – гугль повернув величеееезну купу статей, віток форумів і записів в блогах на цю тему. Виявляється, я далеко не одна. Начиталась різних історій: хтось постійно бачить одні і ті ж комбінації; хтось – різні; хтось на номерах машин спеціалізується; дехто помітив цю здатність ще з дитинства; в когось періодично приходить.

Пояснень теж є на різний лад. Найпопулярніші з них:

Версія 1. Ніякої магії, прості закономірності. Просто нудно, от і дивишся на годинник. А помічаєш тільки “гарні” комбінації. Або бічний зір добре розвинутий. Або взагалі, це все тобі здалось, а закономірності нема.

Посмію з цією версією не погодитись. От, наприклад, вчора – працювали ми в підвалі, де годинників немає і глянути на час можна тільки на телефоні. Першого разу я включила телефон і побачила там 21:21. Бічний зір тут явно ні до чого. Через деякий час – підійшла глянути на годинник вдруге – там 22:33. Два рази дивилась – і двічі магічні комбінації! ..а наступного ранку – прокинулась чомусь рівно в той момент, коли годинник на духовці показував 5:55…

Версія 2. Прив’язка до біоритмів. Мовляв, організм тонко настроюється на ті симетричні години.

Також малоймовірно. В мене на кухні є 3 годинники, і всі три показують різний час з точністю до декількох хвилин.  І чомусь в “магічний момент” ти кидаєш погляд на той один єдиний годинник, на якому симетрія. Причому кожного разу годинник інший. …Навряд чи мій організм налаштувався на годинник моєї мікрохвильовки

Версія 3. Вся справа в підсвідомості. Ніби-то через якісь складні механізми психіки, щось там проектується, на щось ми настроюємось і якось ось-так воно все і стається…

Але невже моя скромна підсвідомість може керувати цілком фізичним показником на годиннику? Який бачать і інші люди (точно не я вигадала!). …Щось не дуже в голові вкладається.

Версія 4. Кожне число – щось значить. Публікують цілі таблиці значень різних наборів чисел.

Вірити в це виглядає таким же дивним, як жити по гороскопу. “17.17 — опасайтесь уличных хулиганов. “, “12.21 — знакомство с очаровательной женщиной “, “05.55 — не за горами встреча с мудрым человеком“. Як на мене, явне шарлатанство. Ну хоча б тому, що мудре провидіння навряд чи резервувало б цілу комбінацію чисел на вуличних хуліганів.

До того ж, в моєму випадку – комбінації чисел абсолютно різні. Невже мене чекає аж настільки насичений період в житті?

Версія 5.  Магічний вплив інших людей/істот. Це хтось навмисне пантеличить бідну жертву, змушуючи її шукати змісту в знаках, і зрештою почати керуватись тільки ними, а не власною волею… На підтвердження – приводять ту ж статистику Гугля – мовляв, дивіться скількох вже “занапастили”…

Ну не знаю. Щось не віриться. Не маю аргументів чому ні, але якось це все за вуха притягнуто. Я вже швидше у версію про підсвідомість повірю…

Версія 6. Про ангелів. Так, це ангели посилають знаки. Треба тільки навчитись їх розшифровувати. В будь-якому разі, бачити симетричні числа – добре, значить ти не сам, значить про тебе піклуються..

Симпатична така версія, мені імпонує. А що? Краще вже вірити в ангелів, ніж в злих магів, які вирішили захопити світ.

Це далеко не всі трактування мого маленького феномену, якими рясніє інтернет. Хтось стверджує – що це вияв екстасенсорних задатків (значить я – майбутній маг! ). Хтось – що це знак невизначеності в житті, роздоріжжя, передвісник нових змін (а що, зміни – то майже завжди добре ).

Отака ось тема. Цілу дисертацію можна писати. Якщо в вас така ж історія – то думаю, що найголовніше – вибрати собі найсимпатичнішу і найпозитивнішу версію (бо в що ми віримо, те й найчастіше збувається), і не дуже перейматися всіма тими співпадіннями.

п.с. Вчора розповіла колезі по проекту про пробудження в 5:55, а сьогодні вона рівно в 5:55 прокинулась……Так що бережіться  – це заразно!

Рапортую про ще-одного оптиміста, з яким мені довелося зустрітися вчора!
Місце дії – наш ряснянький супермаркет “Сільпо”, пізній вечір, майже кінець зміни, стомлені продавці, стомлені покупці, що поспішають додому – повечеряти вже нарешті і переключитися в відпочинковий режим після важкого дня. І я теж, вирішила швиденько пробігтись магазином, щоб купити хоча б щось нам на сніданок.

Підходжу до сирного прилавку, заціняю чим би то поласувати, і вже відразу чую цей життєрадісний голос! За прилавком стоїть усміхнена жіночка, жваво розмовляє з покупцем – радить що краще обрати, жартує.

- “Ви б могли порізати плястерками?”
- “Ну звичайно ж поріжу для вас, не проблема!” (посміхається)
- “А трошки менший шматочок можна?”
- “Ой, ну що ж з вами робити, та вріжу вам менший. Тільки от би знайти потім когось, щоб решту купити – а то потім спробуй розібратись з тими шматочками по 100 грам…” (посміхається)

Тут вже в розмову втручаюсь я і кажу, що “Я не проти взяти залишок“. Жіночка посміхається ще ширше, радіє, що все так вдало склалось, енергійно береться нарізати плястерка. Відпускає покупця з побажаннями “Смачного! Гарного вечора!“.

- “Давайте я вам дам спробувати цього сиру, чи вам такий смакує!” – ріже плястерко для мене (знаєте – як на базарах дають куштувати, ніколи ще не бачила такого в супермаркеті) . Куштую, смачно, киваю.  Жіночка дорізає мій шматочок, і все з тою ж незмінною посмішкою віддає мені покупку.

- “Смачного вам! І всього найкращого! Заходьте до нас іще!“.

Іду до машини, а всередині аж переповнює все хорошими емоціями. Здавалося б, дурничка. Попався адекватний продавець в супермаркеті. Побажали всього найкращого.

..Але хіба більше треба для гарного настрою? До того ж – що може бути смачніше за сир, проданий справжньою СИРНОЮ ФЕЄЮ?    Звісно, що я зайду ще. І буду шукати очима ту жіночку. І посміхатися їй у відповідь. За те що вона не одній, мабуть, людині зробила приємнішим вечір.

Подумайте про це: може і ви можете сьогодні підняти комусь настрій  – простою ввічливістю і щирістю. Посміхайтеся, і вам посміхнуться у відповідь!

п.с. Як і з анонімним таксистом, чомусь відразу не зорієнтувалась і не запам’ятала імені тої феї. Спробую виправитись, і підглянути наступного разу, коли піду за покупками!

Яко менеджер по посаді, я по ходу справи підмічала про себе якісні зміни в нашому робочому процесі, і принципи, що допомогли нашій команді “відбутись”. Вирішила занотувати собі нехитрі “уроки побудови бригади”- впевнена, обов’язково знадобиться в майбутньому.

1. Делегування задач

Початкові умови нашої бригади були такими: Андрій з його яким-неяким досвідом роботи з інструментами та буд-матеріалами – ака “прораб“, і я – повний профан в тому всьому ділі – ака “підмайстер“.

Для залучення підмайстра в процес, мені видали пензля і банку якоїсь рідини, для обробки дерева (брусів, з яких ми робили каркас під утеплення). Пояснили як треба ретельно і рівномірно наносити рідину, і “поставили в кут” в режим очікування – щоб як тільки з’явиться дерево для обробки, я взялась за діло. Всіма іншими (серйозними) задачами: замірами, заготівлею брусів правильної довжини, підготовкою отворів для кріплення, і власне кріпленням до стін  – займався прораб.

Майже відразу стало очевидно, що в такій схемі підмайстер відверто нудьгує, тому потрохи-потрохи я почала проявляти ініціативу і пробувати виконувати додаткові функції: випробовувати пилку, дрельку і все таке. Спочатку прораб підозріливо крутив носом, але зрештою, переконавшись в прийнятній якості роботи – з радістю почав ділитися задачами – делегувати свою роботу.

Так справа пішла швидше – бо ніхто не простоював, та й я тішилась, як маленька,  що мені доручили такі над-відповідальні задачі. Сверлити дірки, пиляти дошки, використовувати “дорослий” інструмент – це вам не пензлем махати туди-сюди!

Висновок простий – все що може бути зделеговане, мусить бути зделеговане. І мотивує, і процес пришвидшує.

2. Спеціалізація

Хоч делегування задач – корисна штука, проте кожен робітник мусить робить ті задачі, які йому виходять добре. До прикладу, було б нелогічно вимагати від мене – підмайстра слабкої статі – штробити перфоратором отвори в бетонних панелях, це значно краще вдається моєму сильному чоловіку А от тим же пензлем махати – я наловчилась вже краще і швидше за всіх, тому мені логічно спеціалізуватися саме на цьому.

До того ж, коли вже коло специфічних обов’язків визначене, то кожен самостійно турбується про власний інструмент (не забути пензлик в воду поставити, щоб не засох!), про зручні умови праці (вибрати затишний куток, де б зручно було розмальовувати дошки різної довжини), планує власну роботу (якщо мало часу – обробити тільки тильну сторону, а передню – на потім залишити), контролює власний прогрес (ось ці дощечки – повністю готові, а он ті – ще повторно треба просочити).

Висновок – хоч ми й прагнемо до універсальних працівників, але з розумом використовуємо їх сильні сторони.

3. Принцип конвеєра

Перевірили дієвість цього давно відомого принципу на власній шкірі. Якщо є певна послідовність дій, яку треба повторити багато раз (відміряти-нарізати-обробити-просверлити-прикріпити; відміряти-нарізати-…), то є зміст згрупувати подібні операції, і виконувати їх на великих об’ємах/кількостях (спочатку ВСЕ відміряти, потім ВСІ дошки нарізати, потім ВСІ дошки обробити, і т.д.). Справді виходить швидше. Набиваєш руку, і розганяєшся до над-швидкостей

І планувати так, до речі, роботу простіше. Значно легше оцінити скільки часу займе (лише) пофарбувати 10 планок, ніж скільки часу піде, щоб проробити для однієї планки всю процедуру – від замірів до кріплення на стіну. Одним словом, виходить якось системніше працювати поетапно.

Висновок – рутинні процедури – на конвеєр!

4. Уникаємо простоїв

Очевидна рекомендація – в кожен момент часу, кожен працівник мусить бути зайнятим хоч якоюсь роботою, максимально-корисною для кінцевого результату. Легко сказати, але не так легко реалізувати. На практиці, всі маленькі задачки взаємозв’язані між собою (поки не відміряєш – доти не відріжеш, доки не просверлиш – доти не прикріпиш), до того ж виконуються різними людьми, та ще й займають різні кавалки часу (просверлити – одна хвилинка, а от пофарбувати – треба ще й чекати поки висохне…).

Тому часто виходить, що підмайстер чекає, поки завершить свій шмат роботи прораб, або навпаки. Боремося з простоями все тими ж методами: делегуємо і універсалізуємось (чим більше різних задачок ти можеш робити, тим легше знайти тобі роботу), розбиваємо роботу на логічні шматки, плануємо речі заздалегідь (немає задачки “на вже”? завжди можна заготувати сировину “на завтра”), усуваємо задачки, що блокують багато інших справ (довго сохне? а ми пофарбуємо заздалегідь).

В кожен момент часу, в робітника має бути довгий список можливих задач, посортованих по нагальності. І коли завершуються високопріоритетні задачі – завжди можна зайнятись менш пріоритетними, але не менш корисними.

5. Правильна постановка Цілі

Перед тим як кидатися з головою в роботу, варто подумати: а чого ми б хотіли досягнути сьогодні (сьогодні хочемо: завершити першу кімнату, заготувати матеріали для другої). Причому, формулювати ціль треба реалістично, а ще краще песимістично. Самі подумайте: як прикро покидати робоче місце, так і не завершивши те, що планував. І зовсім інша справа, коли все заплановане зроблено, і навіть більше!

Реалістична ціль дуже мотивує. Бо чим далі, тим ясніше видно “світло вкінці тунеля”, і руки самі прагнуть пошвидше переробити всю роботу. В такому режимі час летить просто непомітно, і чомусь зовсім не втомлюєшся, навіть якщо весь день на ногах.

Так що, якщо вже братись до подвигів, то треба задати собі правильну планку.

6. “Ми”

Останній в списку, але не по важливості урок. По-справжньому вдала команда вирізняється “Ми”-сприйняттям. Коли стають неважливими навики, вміння і досягнення кожної окремо взятої людини, а важливий лише спільний результат (нікому ж не похвалишся “я мега-круто володію перфоратором”, а от сказати “ми з дружиною самі зробили ремонт” – ото вже сила!).

Важко сказати звідки береться та алхімія командного духу, і як її створювати. Може, коли вперше хвалитеся спільними досягненнями іншим? (в нас таким рефері виступає свекор). Або коли вкінці продуктивного дня обмінюєтесь вдоволеними “Ото попрацювали на славу“. Або коли разом вирішуєте пожертвувати одним з останніх літніх вікендів на благо спільної справи? 

Не знаю точно, але в хорошій команді замість окремих “Я” мусить рано чи пізно народитись “Ми”.

Отакі простацькі істини, вкотре перевірені досвідом. Бажаю всім продуктивної праці, і по-справжньому успішних команд, бути частиною яких – одне задоволення!

Бомбезно-продуктивні вихідні в нас вийшли. Бігме, я нами пишаюсь!

Click here to view the embedded video.

[на етапі утеплення зовнішніх стін нульового поверху]

п.с. Останній раз мене так файно ковбасило від фізичної активності, коли я дорвалась до ручної коси на нашій, зарослій високими травами, дачі

Останній малюнок нагадав відчуття полегшення, коли після довгої спеки у Львові нарешті випав дощ…

Вдалого всім дня!

(добре слухається з гучним звуком)

Гурт “Антитіла”, пісня “Вибирай”

Автор світлини: Dimas_

Клацайте, щоб дізнатися більше:

Якщо знайдуться ще бажаючі зі Львова – можемо разом подумати як скооперуватись, щоб вчасно доставити шарфики до Києва!

Найгірша доля, що може спіткати будь-яку ідею – це “прокляття 90%”. Коли виношуєш її; обдумуєш; лелієш; берешся за реалізацію; трудишся над нею; практично, на одному диханні доводиш її до 90 відсоткової готовності …а тоді  щось стає на заваді, і задум так і залипає на позначці 90%… Здавалося б – ще чуууууток допрацювати, і вуаля!  Але “проклята” ідея лежить в тому стані “майже готовності” тижні, місяці, нескінченно довго, поки остаточно не припаде пилом і не забудеться автором… І завершити ту ідею – дуже важко, бо вже “перегоріло”, бо її час пройшов…   

Моя ідея, про яку йтиметься далі, пролежала “в відстійнику” майже рік. Перші ескізи були зроблені під час минулорічної літньої відпустки – просто так, для розваги (в той час мене страшенно тішив всеможливий paper craft – кумедні іграшки з паперу, по простому- паперолики).

(08.30.2009. З архіву проекту 365)

Потім, по приїзді до Львова, чисто для фану, за декілька годин накидані в фотошопі і протестовані в паперовому вигляді.

(09.03.2009. З архіву проекту 365)

А, зрештою, так і закинуті за відсутністю часу, натхення, чи ще чогось…

В підсумку: від ідеї до 90%-кової реалізації – біля 4 днів. Від 90% до сьогоднішнього допису – майже рік… (Та й то, публікую, практично через силу, бо до ідеальних 100%, в моєму розумінні ще дуже далеко. Але це якраз той випадок, коли перфекціонізм не допомагає, а шкодить, і треба керуватись принципом “Краще так, ніж ніяк”).

Тому не судіть строго, до вашої уваги визволені від “прокляття 90%” – ЧУВАЧКИ! Паперолики, які за задумом мали б посміхати своїх власників, або тих, кому вони подаровані з найтеплішими емоціями. Чувачків (Buddies) мало бути багато, кожен мав би нести свій месежд – “Будь собою”, “Ніколи не здавайся”, “Живи на повну”, “Експериментуй”… Врезультаті маємо тільки двох buddies (чувачка і чувачку), і лише один меседж

Страшенно недосконалі, знедолені, і практично зневірені у власній можливості побачити світ:

Вирізабельна версія (267 КВ):

Хай живуть, які б вони не були

А всім хто це читає, бажаю уважніше і поблажливіше ставитись до власних ідей. Впевнена, більшість з них – варті того, аби бути почутими, побаченими і оціненими!

п.с. Якщо хтось раптом надумає вирізати для себе моїх чувачків – відразу попереджаю  – ОХ І НАМУЧИТЕСЯ ви з тими дредо-зачісками… я сама ледь не годину вбила на ту затію… буде урок на майбутнє – робити паперолики лисими

Спочатку мені стало смішно, а потім я задумалась… А що як справді існує такий синдром? Бачила я одного дядька – реально на останній стадії гаражної-залежності. Ходить постійно в засмальцьованому гаражному костюмі, волочить щось з гаража-в гараж. Навіть не в один гараж – а в два! В нього є другий поверх, добудований, як шпаківня, над першим. Всередині – все в полицях, від землі до стелі, якихось інструментах, запчастинах, коробках та іншому мотлосі – навіть просвіту нема. Дивуюсь, як туди ще й авто поміщається. Цілими днями дядечко щось собі так длубається, паяє, сверлить, забиває.. Ще й дружків підсадив – в тому гаражі завжди людно. …І з моїм Андрієм мило так вітається щоразу…

А потім я помітила, що декілька днів поспіль і справді не могла провести час з чоловіком, бо в нього постійно були якісь справи в гаражику – то там підмалювати, то тут щось докупити, то прибрати… Насторожило

А ще ж ця гаражна спільнота – публіка не з найкращих. Заїжджають на своїх автівках, вмикають “шарманку” яку-небудь на всю катушку, і давай групками “по інтересах” збиратися. Одні – шашлики смажать, другі – горілочку смалять, треті зібрались ремонтувати чийогось “інваліда” на колесах. Говорять – мат-перемат, причому що старі (радянської закалки, з великими животами, і дірявими штанами на підтяжках), що молоді (сучасні жевжики на “круто затюнаних” машинах, з написом “sparco”). Є правда, і вийнятки – досить адекватні на вигляд дядьки, з акуратними “комірками”, де реально є все, що треба для життя: робочий столик з підсвіткою, дзеркало, міні-умивальничок, ..та навіть образ на стіні! Такі гаражники мало шумлять, а натомість сидять собі тихо і роблять свою щоденну гаражну роботу…  ..ЗАМІСТЬ ТОГО, щоб гарно проводити час з дружинами!!!

Отака-от запара. Я ще поки сподіваюсь, що в нашій сім’ї синдром так на початковій стадії і зупиниться. Сподіваюсь, і паралельно продумую хитрі способи лікування згубної залежності. Один з варіантів – випробовувала в суботу: ходити в гараж вдвох! “клин клином” що називається   …

Якщо в когось є інші перевірені способи боротьби з недугом – поділіться.. Важко уявляти свого кохасика через років 20 в дірявих штанах з підтяжками і матюками через слово… 

п.с. Декілька фоток з суботнього гаражного тім-білдінгу:

Взяла парочку вихідних, вигнала “з стійла” ровера – і гайда на ранішню електричку в Тернопіль. У потязі відразу переключилася на релакс-режим ..причому так зрелаксувала, що пропустила свою зупинку!

Врезультаті довелося пиляти зайвих кілометрів сім, по полях-лугах і хащах: місцевими реп’яховими та кропивними алеями, під палючим обіднім сонцем…

Але розкисати не було причин, бо вже скоро мене чекала гостинна бабусина хата, і найприємніша приємність, яку можна було вигадати в тій ситуації – ЛІТНІЙ ДУШ!

Освіжилась, обсохла на сонці, ситно перекусила – і можна йти за десертом в малинник.. А навкого – все буяє, цвіте, дозріває. Хоч бери і сиди між того всього весь день. І бабуся, наше сонечко, біля того всього порхає – просто неможливо не посміхнутись!

А тут ще й гарна несподіванка – качечка якраз довигрівала качат,  і ми з бабцею організували для них першу вилазку “в світ”. Аж п’ятнадцятеро розчулюючих клубочків вперше побачили сонечко, і вперше в своєму житті пообідали!

От хто вже не схожий на клубочок, то це наш пес. “По-паспорту” – Дружок, а в народі – Вухастик, або просто Заєць!  І хто б впізнав в ньому те маленьке чудо, яким він був ще навесні?…

В таких маленьких радощах і пройшли мої вихідні: природа, смаколики з саду-городу, простецька робота по господарству, спостереження за тваринами, вечори з рідними, все те ж відчуття як сповільнюється час…

Шкода, що ненадовго – бо через день-два треба знову до Львова, до міського неспокійного життя…

Але, зрештою, навіть у місті якось простіше, коли знаєш, що є закуток, куди завжди можна приїхати “підзарядитись” і відновити душевну гармонію. ..так що вкотре- Ура, сільський відпочинок! Ура, зелений туризм!

п.с. В ті вихідні, ледь не нажила собі нового домашнього улюбленця – безпритульне кошеня, що бродило вулицею в районі вокзалу. Вже майже вирішила взяти його з собою.. а в останній момент відпустила. ..навіть жалію трошки..