Привіт, Христя! Як поживаєш?

Юхууу! Допис-повернення! 🙂 Мабуть, мене вже тут ніхто особливо і не чекає, проте є відчуття, що найближчим часом старенький блог може бути мені корисним. Планую з’являтися тут частіше 😉

А в цьому дописі-тизері вирішила розповісти про те, чим живу останнім часом. Здається, від останніх більш-менш регулярних публікацій минуло вже кілька років. За той час багато сталося, і в країні, і в світі, і в моєму житті.

Тепер ми вже остаточно облаштувалися на селі. Обжили нашу хатку, налагодили логістику, звикли давно до нової школи і до нашого заміського побуту. Мрія, яку ми виношували і втілювали з 2013 року – здійснилась. І є відчуття, що всі зусилля вартували того способу життя, який ми можемо собі дозволити зараз. Маємо розкіш вийти надвір в тапках, задерти носа і дивитися на широке небо, яке не заступають багатоповерхівки. Можемо ростити сад. Можемо бути ближчими до навколишньої природи. Тепер простіше вибратися на прогулянку чи у вело-мандрівку. Зготувати експромтом їжу на вогні. А ще є тиша, до якої ми вже встигли звикнути, але гості, які приїжджають зі Львова обов’язково її помічають: «У вас так тихо і спокійно, ніби час пливе повільніше».

Були моменти кілька років тому, коли втома від «нескінченної будови» брала верх і закрадалися сумніви: «Заради чого це все? Даремно ми це все затіяли… А може нам взагалі не сподобається в селі, он знайомі повертаються до міста…». Та дарма. Зараз мені дуже затишно і спокійно на нашому клапті землі, у нашій власній хатинці. Дуже сподіваюся, що війна чи інші обставини не завадять цьому щастю. Бо мати дім, у якому добре і безпечно – це надважливо…

У мене зʼявився сад. І це ще одна річ, щодо якої були вагання, невпевненість та сумніви. Адже я, “дитина асфальту”, зовсім не тямила в тому, як треба поратися на землі, чи вирощувати бодай щось простеньке. Але довкола хатки є багато місця, тож ми взялися садити декоративні рослини, щоб зробити наш простір затишнішим. Мені дуже пощастило знайти хорошого садівника, який поміг з першими кроками і продовжує бути нашим порадником і помічником ці кілька років. Довкола будинку вже підростають дерева, кущі, трави і квіти. Є навіть кілька плодових дерев і кущів з ягодами.

Жити біля рослин, спостерігати з дня в день як вони змінюються (прокидаються після зими, квітнуть, плодоносять, набирають масу, а восени знову готуються до перепочинку) – це така терапія і радість! Щось дуже моє. Невеличка брунька що вигулькнула після довгих холодів здатна підняти всередині такі хвилі радості і нової надії, що навіть найважчі випробування здаються не такими страшними. Ніколи не забуду як у березні 2022 вперше проклюнулися мої крокуси. На тлі шоку і тотальної розгубленості перших тижнів російського повномасштабного вторгнення… То було майже як послання згори, що не все втрачено, що не можна опускати рук і що нам є за що триматися.

Я завела окремий профіль в інстаграм, щоб ділитися своїми садово-ботанічними розповідями. Там – і фото-хроніки з нашого саду, і мої “букети дня”, і просто цікаві речі, які я дізнаюся про своїх зелених друзів. Тож, кому близька ця тема, запрошую сюди: https://www.instagram.com/zelena.kazka

Діти сильно подорослішали. Думаю, у пам’яті моїх старих читачів, відклалися молодші версії наших кучерявої Ксені та солодкої Настки. Недавно мала настрій вибірково перечитати “Мамині хроніки” і з великим теплом пригадала якими зворушливими малючками вони були.

Зараз Ксеня вчиться у п’ятому, а Насточка – у другому класах. Кучеряха потрохи стає підлітком – з усіма цікавими викликами, які це перебачає. Та й восьмирічна Настка – давно виокремилася у повноцінну особистість, зі своїми інтересами, оточенням і баченням світу. Ще кілька років тому, доньки були моїм основним контекстом: ми проводили разом дуже багато часу, читали разом книжки, жили якимись спільними подіями і пригодами. А зараз, діти нажили свої власні контексти. Багато відбувається у школі, в дівчат з’являються нові друзі та знайомі, тепер я не завжди встигаю за зміною їхніх вподобань чи інтересів, а часом навіть не здогадуюся що їх хвилює всередині. Та й у мене – свої дорослі клопоти: робота, “господарка” і непрості українські реалії. Дітям перепадає менший шмат уваги (часом здається, що геть замалий).

Це так дивно, тепер доводиться спостерігати за дітьми збоку (а не зсередини). Ніби знайомитися з дівчатами наново (нова версія особи – щокілька місяців). Часом дивуватися тому, що бачу перед собою (адже зараз їх формує не тільки сім’я і родина, тепер у тому коктейлі є присмаки десятків інших людей, які на них впливають). Часом відчувати ностальгію за часом, коли я могла “читати” і розуміти їх краще. Але частіше – відчувати гордість і дивну певність, що вони виростуть хорошими людьми.

Ми з Андрієм теж подорослішали. Обоє наближаємося до 40-річного віку. Переоцінюємо, переосмислюємо багато речей, які встигли відбутися у нашому житті. Щось вчимося відпускати, а щось навпаки намагаємося повернути. Коли пригадую попереднє десятиріччя, то маю відчуття, що періодами кожен з нас біг якісь свої спринти “на виживання”. Брав непрості задачі, викладався на повну, щоб досягнути результату. Місцями – ми втрачали баланс і забували про інші важливі речі, які теж не можуть чекати поки ми візьмемо обрані висоти і добіжимо свої чергові “забіги”. Мені здається, що за останній рік ми стали значно свідоміше підходити до своїх пріоритетів і отого важливого балансу (хай яким він часом здається недосяжним).

Недавно прочитала роздуми знайомої з нагоди її 38 дня народження: “Я почала відчувати свій вік. Сум, спокійну мудрість, дорослу втому”. Зловила себе на думці, що теж відчуваю свій вік. Але наразі з якимось оптимістичнішим присмаком: “Ясність. Готовність відмовлятися від зайвого. Досвід обирати мудріше. Вдячність”. Так.. вдячність і вміння бачити і цінувати те, що я маю.

Я – знову у пошуках натхнення. Солодкий “мамський період” моєї біографії, за яким я буває ностальгую, був для мене водночас періодом дуже креативним і вільним. Періодом моєї сміливої творчої самореалізації. Власне, ті роки – добре задокументовані на “Жовтих окулярах”: у формі розповідей про дитячі свята, про написання книжки, про дитячі мобільні ігри, про якісь нескінченні творчі марафони. Такі різнобарвні спогади!

На зміну тої п’ятирічки ігор, експериментів та креативу згодом прийшла п’ятирічка більш “доросла”, з поверненням на повноцінну роботу і трохи іншим життєвим устроєм. І не те щоб я зовсім припинила творити, проте це були радше якісь невеличкі задуми, щоб відпочити і перемкнути контекст, використовуючи дрібку часу та енергії, що залишалась після “основної програми дня”. До речі, ще один інстаграм профіль, який я веду, якраз містить приклади моїх творчих “віддушин” від 2020 року і до сьогодні: https://www.instagram.com/kartatalatka/

Якщо чесно, мені трохи бракує масштабу і якоїсь системності моїх творчих експериментів. Бо я – така я, коли вигадую, створюю нове та ділюся чимось класним з навколишніми. Тому словом року 2024 я обрала “натхнення” і дуже сподіваюся, що найближчі місяці принесуть мені більше (тої колишньої! тої жовтоокулярної!) сміливості до експериментів та цікавих творчих проектів.

Такі-от справи.
А як поживаєте ви? Як змінили вас останні років 5-10? Буде цікаво почути ваші розповіді.