Закони виживання в інтернеті. Про наш слід онлайн.

Оприлюднено Оприлюднено в Закони виживання в інтернеті

Зараз у мене, як і завжди на початку осені, розпочинається період “зомботерапії” та “генерального прибирання” – як у прямому, так і в переносному значенні. То півдня вчуся по-новому (зручніше!) складати одяг у шафу, то вигадую способи, як позабирати зайвий інформаційний шум зі свого життя. То відшкрабую до дір духовку, то займаюся радикальними зачистками своєї стрічки новин. Якщо розібратися, то все це – речі одного штибу. Чим вільніше і чистіше стає в одному куточку, тим більше натхнення до розгрібання інших закутків (чи то квартири, чи то життя загалом). Починаєш із чогось маленького, а слідом за ним хочеться все більших і більших змін… :)

А поговорити я, насправді, хочу не зовсім про прибирання. Сьогодні – роздуми про моральний кодекс людини онлайн. Чи то пак, особисті принципи людини онлайн. Про слід, який ми залишаємо в Інтернеті та його цінність, його суть, його наслідки.

 

Ми залишаємо слід.

Зараз дуже активним є рух за збереження ресурсів планети Земля, за екологію та мінімізацію відходів людської цивілізації. А мені подумалося, що Інтернет – наша “віртуальна планета”- так само потребує уважнішого ставлення. Усі ви мабуть чули разючі цифри про кількість та тривалість відеороликів, які щосекунди завантажуються в YouTube. Дописів, які кожної миті з’являються у Facebook. Фотографій, що безперервно публікуються в Instagram. Мені голова іде обертом, коли намагаюся собі уявити, якось візуалізувати цю глобальну махіну, що невтомно напомповує безрозмірний Інтернет новим контентом. Відразу на думку спадає образ мегаполісу, переповненого людьми, транспортом і …сміттям. А ще кадри з мультику про Воллі, де маленький робот має розгребти величезні завали непотребу аби надибати серед нього хоч щось корисне. Бо, якщо розібратися, то великий відсоток того нового щосекундного контенту – це або відвертий шлак, або щось тимчасове, щось одноразове – поживе день-два і перестане бути цікавим. Але так і залишиться висіти онлайн.

Тож варто було б мати певні критерії, щоб визначати, коли вартує публічно “слідити” онлайн, а коли можна обійтися чимось локальним, приватним, може навіть офлайновим.

  • Для кого це потрібно? І чи потрібно взагалі? Перш ніж натискати “опублікувати”, на секунду подумати – а для кого? Звісно, що перша відповідь – ДЛЯ СЕБЕ! – щось же змотивувало нас зробити це фото/написати цей текст/поширити цю інформацію. Але подумаймо на мить про отримувачів цього безцінного послання у Всесвіт. Чи справді УСІМ на цьому світі варто дізнатися, що у мене зараз на думці?Ну добре, не всім. Може тим 700+ ФБ-друзям, яких я надодавала? Частина з них – не знає мене особисто, їм, швидше за все, байдуже до моїх дітей, до моїх “мурах в голові”, до настрою мого дня. Може й цікаво почитати, “цікава Варвара” – то діагноз багатьох людей (мій у тому числі), – але чи справді потрібно? Уявімо собі армію з 700 людей, які, нехай на секундочку, але мають відкласти всі свої справи і прочитати цей шмат тексту/фото/відео/тощо. Це ж більше 10 хвилин уваги на всіх! Не враховуючи ті 10, які я потратила, щоб все гарно сформулювати/залити/обробити. Тож або в моєму посланні має бути щось справді вартісне, або адресуватися воно має значно меншій кількості людей…
  • Чи правильний медіа-майданчик я обрала? Чи правильним онлайн-інструментом вирішила скористатись?
    Продовжуючи тему цільової аудиторії і трішки тему “комфортних онлайн-закутків” з минулого допису. Уявімо, що в мене є мегакорисна інформація, але для дуже обмеженого кола людей. Не знаю, розкішна авторська схема для вишивання картин гладдю. Чи чудесне покрокове відео, як викопати на городі криницю. Подумайте, наскільки корисніше буде, якщо я залию цей контент в тематичний форум, чи групу, чи рубрику, чи блог, чи бодай Pinterest дошку (де є шанс зустріти людей, яким цікава вишивка гладдю чи криниці на городі), замість того, щоб публікувати це просто “в космос”.  Це як із сортуванням відходів. Зібрав скло окремо – його можна використати, переробити на щось ще. А кинув на купу зі всім іншим – рахуй, пропало, хто його в тій купі знайде? Якщо я буду вдумливо обирати яким медіа-каналом поширювати ту чи іншу інформацію, то водночас вбиватиму двох зайців – шанси зустріти “однодумців” – більші, а вклад в “інформаційне забруднення” нашого спільного онлайн простору – менший.Те саме, між іншим, і до сімейних фотоархівів стосується. Не треба “космосу” всі 100500 дублів із фотосесії мого найкрасивішого на світі новонародженого немовлятка. А от його бабцям-дідусям – треба! Вони до кожного кадру коментар напишуть, кожну рисочку потай на роботі будуть розглядати. Де? Правильно, у окремо виділеному “затишному куточку”. На грамотно-обраному медіа-майданчику.

Ми презентуємо себе світові. 

У житті ми всі звикли грати певні ролі, інтернет-особистість – це одна з них. Саме та, що, найімовірніше, презентує нас найширшому колу людей.

  • Чи достойно я себе презентую?
    Відразу пригадалася бувальщина, яку я колись любила розповідати на тренінгу з ділових комунікацій. Про хлопця-програміста, який у своєму Skype-статусі написав дослівно: “лячкаю гавнокод”. І про природний шок замовника, який за цей код платив :-o
    Ділова комунікація, звісно, має більше обмежень. Але й в неформальному спілкуванні на загал мені хочеться виглядати грамотною, недурною і нормально вихованою людиною (писати своїй подрузі в чаті “ацкім діалєктом” – це ще прощається. Але публікувати таке у життєписі? Не мій варіант). Тим більше, в сьогоднішньому світі ніколи не знаєш де і коли вилізе боком (або навпаки допоможе!) твоя онлайн-репутація. Словами того ж тренінгу з комунікацій: треба дбати про свою “заліковку” і колись вона тобі згодиться  ;)
  • Чи це справді я? Наскільки відверто я показую себе світові?
    Але є тут і трохи тонша тема. У цьому намаганні заслужити собі хороші оцінки в “заліковку” ми часом заграємося і пропускаємо ту межу, коли не просто показуєш себе з кращого боку, а починаєш лукавити, розповідаючи про своє життя. Недавно інтернетами ходило непогане відео до цієї теми, у якому люди  – в першу чергу перейняті “гарною картинкою”, а не справжнім наповненням свого дня. За віртуальні “вподобайки” ми на багато чого готові, знаю це по собі. Буває, посеред абсолютно провального дня, так хочеться знайти хоча б маленьку краплинку позитиву, за який тебе хтось похвалить. А все решта – просто залишити за кадром. Шкода, що ця “доза” сатисфакції – така короткотермінова, така незначна. Доводиться або насправді якось розгребти  свої проблеми, або, як наркоман, підсідати на голку “інстабрехні”, аж поки остаточно не заплутаєшся, де твоє життя – в телефоні, чи в реальності… До речі, як не парадоксально, люди (та й компанії), що вміють залишатися щирими онлайн, зрештою отримують значно лояльніших “фоловерів”, онлайн-друзів які справді готові підтримати, і то суттєвіше ніж клацанням на кнопку “like”. Зрештою, люди шукають в інтернеті людей, а не ідеальні картинки.
  • Чи саме це я хотіла б залишити для нащадків?
    І ще одне цікаве питання для роздумів, ще з іншого ракурсу. Може це трохи моторошно, але уявімо, що завтра мене не стане. Кільканадцять людей прийдуть до мене в життєпис/на блог/в профіль, щоб поспівчувати рідним, залишити квіточку на пам’ять, або банально подивитися “а чим жила ця людина, перш ніж її не стало?”. І може виявитися, що там – “прікольчики”, 800 варіантів селфі на різних фонах, асорті з рецептів, парочку онлайн-конкурсів і ще обов’язковий check-in у вишиванці до кожної значної події… І що за тим всім не дуже видно того, що мене справді хвилювало, що мене надихало, про що мені мріялося. Я нікого не критикую, просто ставлю запитання самій собі. А який саме слід я хотіла б залишити у своєму життєписі для нащадків? Такі “драматичні прийомчики” дуже гарно допомагають прояснити власні пріоритети, відсіяти несуттєве і змістити акценти на важливе…  (nerd)

Ми впливаємо на цей світ.

І раз ми вже заговорили про життя і смерть, то пасувало б ще більше пофілософствувати! Наприклад, про те, що кожна наша маленька дія, навіть банальний допис у соцмережі впливає на оточення. Змінює цей світ – на краще, або на гірше.

  • Чи світиться моє послання радістю?
    Думаю, за цей останній пункт мене багато хто розкритикує. Мовляв, що за наївність, що за однобокість. Та все ж осмілюся додати його в список.Спочатку маленький ліричний відступ. Є одна мила японочка, Марі Кондо, що консультує людей, які хочуть жити в чистішому і ошатнішому домі (це у неї я вчилася як краще складати речі в шафу :oops:  ). Центральне запитання, яке вона ставить усім клієнтам, розглядаючи речі, що їх оточують звучить так: “Чи ця штука spark joy?”, тобто “Чи світиться і блищить вона радістю на всі боки?”. Якщо ні, то їй не місце у вашому домі. Я, звісно, гіперболізую, але ідея така. Якщо річ приносить вам радість і задоволення, то хай живе (якою б дивною/старою/незрозумілою вона не буда).  Якщо ні, то змісту її тримати?От і з посланнями в Інтернет так можна. Чим вони наповненні? Якими емоціями? Що принесуть тим людям, які це отримають? Якщо радість, задоволення, нове натхнення, навіть маленьку посмішку – то вперед! Забудьте про всі попередні пункти і поширте цей кумедний комікс, який змусив вас реготати десять хвилин.

    А що як негатив? Сум? Гнів? Роздратованість? Чи варто? Є безліч ситуацій коли варто. Заради порятунку життя. Заради відстоювання справедливості. Заради поширення істини. Але й багато ситуацій, коли насправді не варто. Мені здається, що у випадку коли йдеться про щось неприємне треба добре обміркувати пункт про “правильний медіа-майданчик, правильні онлайн-інструменти”.

    Сталася неприємність в держустанові? Подзвони на гарячу лінію, напиши у відповідне відділення, використай всі можливі важелі. Це корисніше ніж просто публічно “закотити очі”, що “завжди в нас усе не по-людськи”.  Засмутився через запісяний ліфт, чи сміття у під’їзді, то краще пошир не сам факт того “капарства”, а фотозвіт як ти той ліфт прибрав (Олесю Почапська, ти мій герой!), або як власним коштом відремонтував чи модернізував спільний простір (Богдане Гдаль, ти мій улюблений борець за красиві під’їзди!). А вже як дуже хочеться щось покритикувати, то притримай свою нецензурну лексику і подумай краще, яка сформулювати думку не менш сильно, але в рамках офіційного словника. Щоб нікому його ранішня “кава в Facebook” не ставала поперек горла від негативу і вульгарщини.

Роблячи свій вклад у наповнення глобальної павутини треба чітко розуміти, для кого і для чого він потрібен. Кому це принесе користь або задоволення. Який вплив це матиме на довколишніх. І тоді сміття в Інтернеті буде менше, в головах людей якось вільніше, а онлайн-інструменти будуть знову виконувати ті цілі, для яких їх винайшли: поєднувати близьких по духу людей, допомагати втілювати хороші задуми, поширювати знання і корисну інформацію, робити життя людей простішим і наповненішим.

Поширюй позитив далі:

2 коментарі до “Закони виживання в інтернеті. Про наш слід онлайн.

  1. Класно! І хочеться поширити друзям, але здається шо не до всіх дійде(
    Тому інколи краще прочитати собі тихенько, і все :)

  2. хоч я і стараюсь фільтрувати те що постаю, лайкаю, і т.д. але за кілька постів стало соромно)))
    Але загалом я поділяю твою думку що ми не тільки те що ми їмо ,а і те що ми лайкаєм, шаримо, постимо.

    І я теж часом думаю що колись коли нас не буде хотілось би щоб комусь було цікаво переглянути наші стрічки і блоги. І найбільше я переживаю за те що коли нас не буде то хто заплатить за мій хостинг і домен….

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

 

;) :roll: :oops: :lol: :evil: :cry: :X :E :D :-| :-o :-P :-? :) :( 8) (yes) (sun) (nerd) (mmm) (flower) (drunk) (dance) (clap) (bandit) (angel)