Нам 10 років :)

Наше літо-літечко у розпалі: мандрівки, дороги, відпочинок, друзі. А ще – приємні сімейні дати і настрій поностальгувати-пофілософствувати. Рівно десять років ми з Андрієм носимо однакове прізвище. Чотири з половиною роки з нами Ксеня, і вже півтора рочки – Насточка. І зараз у мене відчуття якогось перехідного періоду, так ніби завершується певний епізод історії і плавно розпочинається інший… 

На честь сімейного ювілею ми з чоловіком влаштували собі чудесну мандрівку з ночівлею у горах, прогулялися мальовничою Чорногорою лише удвох. І цей новий (чи то правильніше – давно забутий) досвід, коли є можливість довше побути без дітей, вдосталь наговоритися і наслухатися одне одного, теж підкинув багато тем для роздумів.

Мені здається, що в кожний період життя ми обираємо (свідомо чи несвідомо) різні речі, яким віддаємо першість серед наших пріоритетів.

Ось, пригадую, я студентка. Мені важливі мої друзі, мені життєво потрібні нові враження, мені хочеться розважатися і пробувати все на світі…

Ось я наречена, і пупом землі раптом став коханий хлопець, і здається, що весь світ обертається тільки навколо нас двох, хочеться кружляти в цьому танці і розтягувати, святкувати кожну нашу хвилину…

Ось я вже дружина із кількарічним стажем, звикла до комфорту свого гніздечка, до неписаних правил існування нашої пари. Тепер мені часто думається про власний розвиток, мені мріється про особистий успіх, про творчі перемоги, про щось “своє” окрім “нашого”…

Але ось я вперше стала мамою. І мені знову байдуже до всього на світі, крім малого горошка, звичайно. Світ починається і закінчується, просто таки зациклюється на моїй дитині, а все “наше” і “своє” відступає на задній план…

Ось перша доця трішки підросла і я розширюю горизонти, намагаюся відновити баланс світобудови. Пригадую, і про розваги, і про мрії, і зовсім трохи – про танці закоханих…

Та ось народилася друга доця і я знову “закохуюсь” шалено, та все ж не так сліпо та безкомпромісно, як вперше. Балансую поміж старшою і молодшою дитиною, слухаюся знайомих материнських інстинктів, вкотре відкладаючи на потім “справи дорослих”…

Нарешті, момент теперішній. Ось нашій сім’ї – 10 років. І я відчуваю, як скучила за всім “нашим”. Не “НАШИМ” – на чотирьох, а маленьким “нашим” – на двох. А ще мені дивно, що не завжди вдається ідентифікувати саму себе, без приставки “мама Ксені і Настки”. І взагалі, не віриться, що по факту ми з Андрієм прожили більше часу удвох, ніж утрьох чи вчотирьох, такі ті останні роки насичені і все-докорінно-змінювальні…

Думаю про нашу втечу в гори, про наш наметик на двох і мимоволі посміхаюся. Здається, ніби я-наречена теж була там, хитро підморгувала мені, з-за куща: “Свої люди!“. Пригадую, як хотілося плакати від щастя, коли сиділа на Ребрах і роздивлялася довершену красу навколо. І здається, що я-студентка сиділа там зі мною: “Оце життя… Більше нічого не треба для щастя!“. Думаю, як їхала за кермом останні кілометри до місця екстреної ночівлі після важкого другого дня походу і бачу як посміхалася я-дружина – люблена та любляча, водночас і чиясь половинка, і зовсім самостійна одиничка. Ну, і звісно, бачу звичну я-маму, що повернулася з гір, побачила своїх дітей і в ту ж мить перемкнулася у режим подбати/нагодувати/помити/вкласти спати.

Як же наплутано все у людському житті. Багатогранно. Мінливо. Відносно. Як тільки починає здаватися, що ти хоч щось почала в цьому світі розуміти, обов’язково стається щось інше, змінюючи не тільки речі навколо тебе, але й твою власну думалку, твоє сприйняття тих речей. І ти знову у плаванні, знову у пошуках…

Отак і зараз. Роблю зарубку “10” у нашому сімейному стажі і гадки не маю, як воно все складатиметься далі. Ваші бали пораховано, течки з фотографіями проіндексовано, архів “перша десятка” запаковано. Вперед-вперед – жити далі, робити нові (і старі) помилки, плутати пріоритети, втрачати баланс і знову його віднаходити. Бути собою. Бути частиною двійки. Бути частиною четвірки.

Як же хочеться вміння усе поєднувати… Цього, мабуть, на наступні 10 років якраз і замовимо  😉